14 лютого – Міжнародний день закоханих.
Якщо робити висновок за тематикою і змістом народних пісень, то кохання для українців – головне в житті. Приблизно дев’ять з десяти українських народних пісень присвячені цій темі.
До речі, приблизно така ж ситуація – у грузин, італійців. А от коли одного знавця естонського фольклору попросили назвати теми десяти найпопулярніших естонських народних пісень, він почав перелічувати: про те, як човен будували, як сіно заготовляли, як рибу ловили, як в море ходили, через ліс ішли… ага, знову про човен, вже друга. «Сіяв селянин жито…», так, знову про рибу…
– Стоп! – сказали українці, а де у вас про кохання, у вас що, його взагалі нема?
– Чому ж нема, є, просто, ми частіше співаємо про море, рибу, про роботу…
Про це прекрасне і вічне почуття вже писано й переписано. Його аналізують найрозумніші голови, описують найчутливіші душі, його чекають і бояться. Дурні думають, що його можна купити або випросити, наївні думають, що без нього взагалі можна прожити.
Про кохання легко розмірковувати, переживши його. Але якими ж нерозумними бувають наші дії у період безумства закоханості! Це почуття накриває спонтанно, людина уже не належить собі, і його треба просто пережити, по можливості наробивши в цей час якомога менше дурниць.
Лікарі-психологи оцінюють цей стан, як легкий психічний розлад. У період шаленства почуттів, який триває в середньому від півроку до 9-10 місяців, у людини посилюється робота внутрішніх органів, зафіксовано безліч фактів вилікування закоханих від онкологічних та інших серйозних захворювань. Разом з тим, руйнівні емоції від приховуваного кохання породжують виснаження, туберкульоз та інші проблеми.
Зрозуміло, найкраще, коли взаємно. А коли ні?
Ще донедавна люди більше «зациклювались» на власних почуттях, власній закоханості, а взаємність від партнера – це вже як поталанить.
«Так страшно, если вдруг тебя разлюбят, куда страшней, когда розлюбишь ты» – співала Майя Кристалінська в одній з найпопулярніших пісень півсторічної давнини.
«А ты любви моей не понял – и напрасно…» (Олена Камбурова).
Якщо ж на взаємність від партнера не таланило, енергійний виконавець іншого хіта радив: «Надо верить, надо жить, надо счастем дорожить, чтобы стать твоей любов’ю – это надо заслужить!».
Вас не люблять таким (такою), як ви є – що ж, намагайтесь стати кращими, достойнішими, вдосконалюйтесь до нестями. І нехай потім лікті кусає собі від досади ваш об’єкт нерозділеного кохання – ви не простили образи, нехай він, об’єкт, тепер мучиться і вдосконалюється!
І тепер не така вже й красуня і достойниця Наталка Могилевська ліниво кидає: «полюби меня такой, какая я есть!» – не хоче вдосконалюватись капосна дівка, за ідеал себе маючи.
«Люби мене, поки я ще..» – закликає добряче підтоптаний «юний орел» Михайло Поплавський.
Головне сьогодні – і це проявляється в піснях – щоб любили вас. Як на мене, це прояв сьогоднішнього ставлення до життя взагалі. Раніше людей, більш чи менш успішно, але навчали отримувати задоволення від того, щоб віддавати, дарувати. В тому числі і своє кохання.
Якщо ж вони не отримували відповіді – причину шукали в собі, прагнули вдосконалювати себе, ставати гідним взаємності партнера, якщо й не цього, то наступного. Звичайно, для того щоб спрямувати енергію закоханості у таке конструктивне русло, потрібен певний, і не малий, рівень духовності, важка і тривала робота душі.
Ми прагнемо кохання від партнера, щоб отримувати від нього увагу і підтримку, не особливо задумуючись над тим, що можемо дати взамін. Кохання і те, що ми називаємо «секс».
«Секшен революшен» зробила секс без кохання цілком природним, а в коханні зменшила розрив у часі між першим несміливим поцілунком і «повним інтимом» до мінімуму. Це не погано і не добре, це так є…
І знову ж таки, тут все залежить від рівня духовності. Ліжко може стати як новим, вищим рівнем спілкування і єднання, за яким послідує дальший розвиток почуттів і відносин, а може – фінішем, фіналом і метою всього – це вже як у кого.
Але в осінь життя серйозні романи з платонічним фіналом часто згадуються світліше і тепліше, ніж інші… Роль, позиція і становище на цій стадії відносин у хлопця і дівчини, чоловіка і жінки дуже і дуже різні, але то вже зовсім інша тема…
Та все проходить, пройдуть і ці відхилення від загальноприйнятих «норм». Або зміниться наше ставлення до них, і саме вони стануть «нормою». І тільки кохання – прекрасне і вічне, яке дано людині Богом для того, щоб вона ставала кращою, вищою і чистішою духовно – залишиться.
Спогад із життя – в тему:
– Ти нічого поганого про себе не думай, проблема не в тобі. Просто, я вже багато років не можу розлюбити його…
Початок цієї сповіді дається їй нелегко. Щоб «розколоти» на неї, мені довелося бути досить наполегливим.
Навіщо мені її сповідь? Бо вже почав відчувати до цієї жінки щось значно більше за звичайну симпатію, і мені прийшов час визначатись – розривати наші стосунки зараз, «малою кров’ю», чи дозволяти собі втягуватись у них глибше, заробляючи собі при цьому на перспективу біль і страждання – при неминучому практично розриві із заміжньою жінкою.
Все ніяк не міг зрозуміти цю розумну, красиву, добру, порядну жінку з дуже нормальної, благополучної сім’ї – і водночас таку самотню, таку нещасливу. Я знав її чоловіка, ми іноді зустрічалися з ним – розслабтесь, не треба намагатись вирахувати цю дивну пару серед моїх місцевих знайомих – в дні моїх поїздок в Житомир. Власне, через її чоловіка ми й познайомились.
Крім того, не вияснивши причин її нелогічної поведінки, я відчував себе підлим злодієм, який «наставляє роги» чоловіку, якого знає…
– На перший погляд ми з моїм чоловіком є класною парою – продовжує вона вже легше, впевненіше. – В наших стосунках можливо замало пристрасті, зате більше ніж достатньо тепла і затишку. Ми разом проводимо вихідні і свята, разом ходимо до друзів і на концерти, разом готуємо сніданки по вихідних. За багато років ми жодного разу не посварились. Але… ну, він не кохає мене.
І це зовсім не мої жіночі заморочки. Він давно і постійно повідомляє мені про це прямим текстом. Добрим, спокійним голосом, і зовсім без роздратування, навіть доброзичливо.
Наприклад, ми можемо обніматись на вулиці, на людях, і раптом він тихенько так, щоб люди не чули: «Ну, ти ж розумієш, що це просто так, для людського ока, що я ж не люблю тебе?». Згодом і я навчилася говорити йому, що не люблю його, і навіть сама в це… майже повірила…
Але я продовжую любити його, як колись, ще в юності. Нам дуже затишно обом. Мені приємно готувати йому сніданки і вечері, чекати його ввечері з роботи, прати його сорочки і носки. Він також дуже уважний до мене, ти не думай.
Тоді, з яблуками… він ніколи не дозволив би мені самій тягти ту важку сумку. Ми мали їхати по яблука в село наступного дня. Аж тут на базарі раптом знайома жінка попросила купити в неї останні яблука. Бо вона додому спішила. Ну я й купила. І не стала без крайньої потреби турбувати його, думала, донесу й сама.
Але я не можу жити так – без його любові. Я розумію, що колись він полюбить іншу, і покине мене без вагань. Тим більше, що дітей у нас нема, бо він не хоче.
Я часто заводжу коханців. В надії, що у нього прокинуться ревнощі. Але йому все одно. Мені також. Я не можу покохати іншого. І якщо я лягаю з кимсь із вас у ліжко, то це зовсім не ваша заслуга, просто цього захотіла я… Ну не ображайся, будь ласка, по-перше, ти ж сам хотів цієї відвертості, отже, не повинен ображатись, а по-друге, ти ж знаєш, що тебе це стосується трішки інакше, якщо взагалі стосується.
Повір, я дуже хотіла полюбити тебе, саме тебе. Інколи мені навіть здавалося, що ти витіснив з мого серця його. Інколи думала – все одно мені колись прийдеться порвати все це, зібрати свої речі і піти в нікуди, то краще піти до тебе, в Лугини.
Але ж ти романтик, ти, як і я, не зможеш жити з людиною, яка не кохає тебе. Це була б та сама ситуація, тільки навпаки. І я не хотіла для тебе своєї долі.
А потім я поверталась додому, знову бачила його очі, лягала з ним у ліжко – і забувала про тебе, забувала про все на світі. Пробач…
…Вона приїхала провідати свого чоловіка в санаторій, у якому відпочивав і я, і залишилась у ньому на кілька днів – тут таке допускалось. У чоловіка раптом виникла якась халепа по роботі, і він змушений був на два дні залишити її на жіночу компанію санаторію. І та компанія безвідповідально взяла її з собою на один сумнівний пікнічок, де на неї, самотню в той день красуню, «поклала око» інша, сусідня компанія місцевих відморозків, стосунки з якими не віщували нічого доброго. Втекти звідти самотужки вона вже не могла.
Я заскочив туди випадково, у своїх справах до одного з учасників. Ми були незнайомі, але німе благання про допомогу, яке прочитав у її великих сірих очах, не залишало мені вибору – нариваючись на серйозні неприємності від агресивних аборигенів (які згодом сповна й отримав), я буквально вирвав її з липких лап нетверезих залицяльників і привіз у санаторій.
А там, як виявилось пізніше, чи то від позапланової доброчинності керівництва санаторію, чи то з подачі тих же аборигенів, але її нелегально зайняте в жіночому корпусі «зайве» ліжко виявилось зайнятим «законною» приїжджою.
Довелося, по інерції, підставити плече і під цю проблему, забравши її – практично незнайому мені жінку – у свою одномісну кімнату. Сам на два дні переселився в сусідню, до своїх нових друзів – у подібних ситуаціях непорядно навіть робити спроби скористатись безвихідним становищем жінки.
Через кілька місяців, зовсім випадково, зустрів її уже в Житомирі, на Житньому ринку. Велика сумка з яблуками, яку вона, перегнувшись знаком запитання, тягла, була для однієї людини явно заважка.
І якось само собою, не змовляючись і розмовляючи на зовсім інші теми, затягли ми удвох ту сумку в її квартиру, не змовляючись, разом забули про неї… Потім наші стосунки продовжувались уже, як кажуть юристи, «по прецеденту»…
За майже півроку досить тісних відносин і частих зустрічей ми знали одне про одного майже все, але тему її сімейного життя я делікатно обминав до останнього часу, відчуваючи, що у ній є щось нестандартне, неординарне, що лежить у неї на душі нелегким вантажем.
І ця розповідь виявилась для мене, досить несподіваним відкриттям, але водночас – і відповіддю на всі мої невисловлені запитання, поясненням усіх причин…
– У мене було багато чоловіків – розумних, добрих – продовжувала вона. – Вони закохувались у мене, пропонували зійтися і жити разом, обіцяли самі владнати всі проблеми з ним, з розлученням. Але… я нездатна опиратись бажанню повернутись до нього.
Він цілком щиро хоче для мене добра, і ніколи мене не ревнує, в надії, що у мене з кимсь із цих чоловіків складеться. Що? Звичайно, він знає і про тебе. Так, звичайно знає все!
… Нда-а-а !!!!!!!!!
Вже багато років я живу у цій клітці. Хто може навчити мене, як мені розлюбити мого чоловіка, як полюбити іншого, як звикнути до іншого голосу, інших очей, інших слів?
Пробач, але тепер мені пора збиратись…
Я допоміг їй зібратись. Викликав таксі і доїхав з нею до під’їзду її будинку. Тепер ми вже майже не розмовляли – слова раптом стали непотрібні нам…
Обійняв на прощання – якусь, незвично чужу, незграбно цмокнув у холодну щоку, побажав бути щасливою, намагаючись вкласти в те побажання щонайбільше ніжності, теплоти і щирості.
Дотепер згадую цю жінку з ніжністю і теплотою, хоча забував її дуже важко і боляче, через безсонні ночі, незрозумілу для сторонніх дратівливість, неуважність.Таку прекрасну і сильну у своєму коханні без взаємності.
І водночас таку слабку і беззахисну перед його всеперемагаючою силою…