Тарас Григорович Шевченко… Він завжди був загадкою для мене. У школі, в університеті, і зараз, коли я став дитячим письменником.
Можливо тому, що не пишу поезій…
Але вперше насправді я познайомився з ним (Кобзарем)… гранітним. Він стоїть і досі в моєму рідному древньому Коростені, на вході до однойменного парку. Пошарпаний, правда, зеленкуватий, на потрісканому п`єдесталі.
Ще тоді, будучи школярем, я дивувався, чому це про нього розповідають як про корифея, а ось про єдиний пам`ятник йому зовсім не дбають.
І вже в Київському держуніверситеті це «дивування» дійшло до апогею, бо не вірив старшокурсникам, які застерігали не ходити зайвий раз повз величного монумента Великому Кобзарю навпроти червоного корпусу.
Працюючи в університеті, який носить ім`я Тараса Григоровича, поважні професори й помірковані доценти утримували нас «від необдуманого вчинку», стояли на сторожі нашого духовно-свідомісного буття. Тоді це був справжній абсурд.
А зараз уже навіть модно стало говорити, мовляв, а що ми могли вдіяти? І докорінно поміняли погляди. Та чи поміняли?.. Справді, що легше поміняти?
Моєму поколінню дещо легше. Ми не настільки «пропахли» тамтешнім часом, щоб щось докорінно міняти в собі. Хоча й тоді вже, але ще з юнацько-масималістським настроєм «йшли» в дисиденти: купували квіти і клали їх до підніжжя того монументу.
Саме 22 травня. Того дня, коли в 1861 році прах Великого Кобзаря був перевезений зі Смоленського кладовища в Петербурзі на Чернечу гору, що поблизу Канева.
Йдуть у березні до потрісканого підніжжя й нинішні владці мого міста, проголошують пафосні промови перед “батьком нації”, який і досі тулиться одиноко на задвірках древнього Коростеня. Потрісканий, облуплений…
А мені раптом пригадався березень 1989 року, коли пощастило першому після реставрації переступити поріг музею Великого Кобзаря. У тій невимовній тиші чомусь одразу кинулась у вічі книга відгуків: полірована теплим, прозорим лаком дерев’яна палітурка, здавалось, ховає під собою щось потаємне, проте відкрите та щире.
Привернув увагу простий, але сердечний запис казашки з далекого форту Шевченка. Зроблений він нещодавно – 23 березня цього ж року: «Не зовсім приємні спогади в долі Тараса пов’язані з моєю батьківщиною. Але найбільш примітна – верба, висаджена колись руками Кобзаря України, виросла великим деревом дружби між нашими народами. І мої земляки-казахи з величезною любов’ю доглядають сад, який виріс по сусідству з вербою».
Тут, ніби відчуваєш народження Тараса. Ось на малюнку убога хатина моринського селянина Григорія Івановича Шевченка, копія метричної книги, де запис розповідає, що 25 лютого (за старим стилем) 1814 року в Звенигородському повіті Київської губернії народився майбутній Кобзар. Присмеркове світло зали створює особливий, навіть дещо щемний настрій. Підсилює його автопортрет зі свічкою.
Далі – новий зал, нова сторінка в житті поета, художника, щирої людини. Зал неповторний, як і всі інші тринадцять. Кожен має свій колір, що ніби попередньо інформує про тон розповідей із долі Кобзаря. Скажімо, червоний. У ньому – портрет В. А. Жуковського пензля К. П. Брюлова. Саме він зіграв надзвичайну роль в подальшому житті Шевченка.
За портрет Брюлов виручив 2500 карбованців асигнаціями і разом з іншими товаришами викупив Тараса Григоровича з кріпацтва.
Починається «зелений» період у долі Шевченка. Він, нарешті, вільний. Їде на навчання в Академію мистецтв…
Аж раптом на очі втрапляє картина тушшю «Смерть князя Олега» (1836 р.). В ній – історія моєї Древлянщини. Знав, певно, про нього Тарас Григорович, знав очевидно і про жорстоку княгиню Ольгу і спалену Коростенщину. Та хіба ж тільки про цей куточок на правобережжі, про всю Вкраїну думав Кобзар.
У цій залі зібрані оригінали: малюнки, різні зарисовки, начерки, портрети, зроблені аквареллю, тушшю, олівцем. Величезний розділ відає і про поетичну творчість Шевченка.
Тут безліч факсимільних копій віршів, перші видання «Кобзаря», «Гайдамаків». І знову – малярські роботи, численні автопортрети, портрети сучасників, знаменита «Катерина».
Очі розбігаються від кількості експонатів. І всі вони навіюють непересічні роздуми про свій народ, інші народи, рідну мову, простих і великих людей.
Заходжу до зали, де все нагадує про казахський період життя Т. Г. Шевченка. Скільки зарисовок, начерків із побуту казахів! І колони мармурові, й атрибути казахської приналежності, і цінна орська яшля, і автопортрети солдата-засланця, який навіть у цих степах лишився незмінним, добрим, чуйним, щирим. А ось і знаменита «Захалявна книжечка».
Є в музеї експозиція, яка розповідає про Шевченка-демократа, революціонера. За це його тримали майже рік під наглядом у Нижньому Новгороді, який Тарас назвав «незамкненою тюрмою».
І нарешті зал, де історичний документ свідчить: «…признать и почитать художника Тараса Шевченко своим Академиком. Петербургская Академия художеств».
Його все ж визнали. Перший у Росії, другий у світі офортист. Він вистраждав це звання болем, кров’ю.
…Тут набагато сумніше, тихіше. Біль викликають похоронні атрибути: мольберт (оригінал), посмертна маска, ікона (оригінал), з якою ховали Кобзаря в Петербурзі.
Доля так склалася, що на Україні він був зовсім мало. Однак душа, серце, помисли були зі своїм народом. І сьогодні ми вклоняємося величі Т. Г. Шевченка, його талантові, його вічній Вербі Дружби.
Хочеться сказати ще про один експонат – ескіз будинку, який власноруч намалював Шевченко у двох проекціях. Зовсім сучасний, сьогоднішній. Міг би бути Тарас Григорович і хорошим архітектором. Але він лишив нам дорогоцінніший скарб – свої думи.
Повернувся я додому з нелегким серцем. Пішов до пам`ятника чомусь. Там нічого не змінилося. Написав матеріал до газети, звертаючись до місцевих можновладців з проханням перенести той монумент у центр Коростеня. Але…
Народилася суверенна й незалежна держава Україна. Настали чергові роковини з дня народження Кобзаря. Солідні чиновники від влади говорили знову пафосно, навіть проникливо. Біля потрісканого п`єдесталу на задвірках міста. Під плаксиву мелодію окремих представників місцевої інтелігенції і… мокро-брудного снігу. /І мене в сім`ї великій,//В сім`ї вольній, новій,//Не забудьте пом`янути//Незлим тихим словом/.
До редакції заходить вусатий циган – поет, композитор, перекладач – Міха Козимиренко і дарує невеличку книжечку, в цупкій кольоровій обкладинці, вибраних поезій Тараса Шевченка, видану головною спеціалізованою редакцією літератури мовами нацменшин України – «Думи мої…»
Перегортаю титулку і бачу автограф: «Шановному Васильчуку В. Б. з великою повагою на добру згадку від автора перекладу».
Ми довго розмовляли потому. Про Тараса Шевченка, про літературу, ромів і українців, про Вербу Дружби, про, зрештою, надзвичайно цікаву книжечку, що без сумніву занесла на віки мій Коростень до всіх відомих енциклопедій, антологій, довідників, розвідок про Великого Кобзаря. І, повірте, мені відлягло від душі. Я – не один…
Тепер ця книжечка ромською мовою стала вже раритетною. І не тому, що наклад її тільки в тисячу примірників. Цінність видання полягає насамперед в мовному аспекті та авторстві, бо, мабуть, вперше в історії України простим циганом (якого вже, на жаль, теж немає з нами) перекладено на мову ромів такий вагомий ужинок Тараса Григоровича Шевченка.
Тож нехай дарує мені Міха Григорович, що я, схиляючись в шанобі перед цією нацією, все ж назвав його «простим». Бо знаю, життя йому дала звичайна українська жінка, пов`язавши свою долю з ромом; що виріс він на благодатній українській землі, пізнавши її тепло, красу і невмирущі традиції; що передав йому батько гарячий темперамент і музичність, так притаманні циганам.
Натомість творча вдача Міхи Козимиренка, ввібравши поліську методичність і ромський степовий простір, щедро і гармонійно поєднала в ньому змістовні, відполіровані талантом і досвідом, слова двох рідних мов – української та циганської.
Його мова, слова – прості й дохідливі, наповнені душевним теплом, глибинним почуттям доброго людського серця, в якому нуртує кров народу країни, яка дала притулок, кров батькової нації, яка з нац-меншин стає зрештою повноправною нацією серед багатьох націй незалежної України.
Який тривожився: /Та неоднаково мені,//Як Україну злії люде//Присплять, лукаві. І в огні//ЇЇ, окраденую, збудять…//Ох, не однаково мені./
І ось 2009-й рік. Незалежна Держава вступила у своє повноліття. Двадцять весен минуло з часу моїх відвідин музею Великого Шевченка. Пішов з життя, на жаль, лауреат Міжнародної премії імені Івана Франка, мій земляк Міха Козимиренко.
У 2010-му ми приймали і на Древлянській землі гостей Міжнародного Шевченківського свята. Недалеко й до 200-річного ювілею Кобзаря. А вулиці імені Тараса й досі немає в рідному місті, а питання про перенесення пам`ятника йому на більш людніше місце так поки що і залишилося в повітрі…
9 березня цьогоріч відбулся урочисте покладання квітів від громадськоості, кервництва Коростенщини до монументу Великого Кобзаря, з нагоди 199-ї річниці з дня народження Т. Шевченка.
А мені подумалося, ось ми так, би мовити, шануємо Тараса Григоровича, навіть зібралися перенести памятник йому в більш людне місце, але щось не так… і досі день народження його відзначаємо, зібравшись невеликим гуртом.
А чому б, скажімо, не зробити цей день загальноукраїнським, щоб все місто, вся область, вся Україна зрештою широко вшановувала це Велике імя!
Концерти, конференції, зустрічі з письменниками, відомими людьми, виставки, і таке інше… Але ж… це тільки думка…
Хоча в Ушомирі, мальовничому селі під Коростенем вже хитають ще не зовсім міцними вітами маленькі дубочки і схиляють коси до землі вербиченьки, які ми посадили минулорічної осені спільно з поетом-земляком, автором невмирущих «Чорнобривців», заслуженим діячем мистецтв України Миколою Сингаївським (не так давно, на жаль, пішов теж уже в світ інший) і багатьма небайдужими людьми, земляками, які справді люблять і шанують Українського Кобзаря.
А наступної весни я знову хочу побувати в музеї Тараса Шевченка…