Перед вами – три жінки: молоді, вродливі, граційні.
Їхні посмішки адресовані таким же жінкам – красивим і звинним. Це – три історії про лес-житомирянок.
Аліса, 25 років, бухгалтер.
Про «тему» і чим завершуються стосунки.
«Тих лесбійок, які виглядають жіночно, називають «фем»; тих, які виглядають як лесбійки – «дайками», а тих, які виглядають як чоловіки – «бучами». Вважається, що фем – пасивні, дайки – універсальні, а бучі – лише активні в ліжку. Ще є такі лесбійки, які особливе задоволення отримують від розбещення «натуралок».
Тому важко ствердити, що в Житомирі існує якась лесбійська тусовка. Тут є кілька груп, в яких дівчата спілкуються та зустрічаються одна з одною.
Є таке поняття, як «бути в темі», воно охоплює кілька значень: бути лесбійкою, виглядати як лесбійка та спілкуватися з лесбійками. Також є поняття «я не в темі», так про себе кажуть лесбійки, яких дістало те, що відбувається в окремих тусовках (перетасовка партнерів, плітки), і котрі – самі по собі. Також є поняття «доросла і молода теми».
«Доросла тема» – це жінки після 30-35 років, які спілкуються у своїх закритих компаніях. «Молода тема» – це лесбійки, які люблять тусоватися скрізь і з якомога більшою кількістю дівчат, так як це підвищує шанси знайти кохання та дружбу. В основному вони збираються в квартирах і на природі.
Я – з тих дівчат, які остаточно ствердилися на думці, що вони – лесбійки. Я не ходжу барами-ресторанами, не шукаю компаній. Можу відвідати «спеціалізовані клуби», проте мені там не цікаво, навіть дещо гидко. Зараз мені потрібна жінка для близьких довготривалих стосунків.
Чим закінчуються романи? Розбитими серцями та носами. Я знаю дуже мало пар, які разом уже давно. Часто пари розпадаються через кілька років спільного проживання. Разом їх не утримують навіть діти, яких виростили разом.
Багато хто робить «coming out» – зізнається у своїй гомосексуальності батькам, тому що це й так помітно, а брехати не хочеться. Є пари, які живуть разом із батьками. Іноді «предки» товаришують із «половинками» своїх доньок.
Чи то обираю не тих, чи то мій характер – далеко не золотий… У мене було чимало стосунків, які тривали від місяця до півтора року. Останній роман закінчився тим, що я відлупцювала кохану, а вона, не пробачивши, повернулася до своєї попередньої дівчини, з якою прожила п’ять років. І дасть Бог, проживе ще стільки ж. Лесбійкам заважають бути довго разом легковажність, алкоголь, наркотики.
Щодо гомофобії, то в моєму житті був випадок, коли я працювала в одній фірмі й мала інтимні стосунки зі своєю безпосередньою начальницею. Чутки про нас дійшли до директора. Він провів службове розслідування і погрожував звільнити обох.
Ще стикнулася із деяким нерозумінням із боку друзів-хлопців, яким я не байдужа – у вигляді ревнощів, звинувачень, що ви всі – «гоміки та збоченці». Історій багато, а веселого мало.
Не можу вдома: там усе мені нагадує про мою колишню кохану (до цих пір не вірю, що вона пішла від мене). Люблю її просто.»
Дарина, 23 роки, мама в декретній відпустці.
Про пошук себе та сімейне щастя.
«Усе почалося ще в школі. У молодших класах мені подобалися не хлопці-старшокласники, як моїм подругам, а молоденька вчителька. Свідомо виганяла з голови подібні думки та намагалася запевнити себе, що я – «нормальна»! Та від себе – не втечеш. У років 17-18 познайомилася в інтернеті з однією дівчиною, яка ввела мене в курс справи, проте наші стосунки не склалися. Деякий час намагалася забути про все, але досить швидко повернулася до сайту знайомств.
У мене з’являлося все більше друзів, і вихідні я проводила в Києві на концертах, вечірках, просто з подругами. Відчувала себе спокійніше в компанії, де не потрібно було приховувати власної сутності. Я мала нетривалі стосунки з дівчатами, знайти «свою» людину було дуже важко. Так жила кілька років.
Потім моя мама тяжко захворіла і мені було не до тусовок. Через рік вона померла… Отямитися від втрати було складно. Я почала частіше відвідувати вечірки, прогулювати роботу та добряче випивати.
І щоб припинити це падіння, мені потрібен був стимул. Я вирішила народити дитину. Завагітніла досить швидко.
Проте я продовжувала відчувати самотність та потребувати сім’ї. І знову звернулася до, здавалося б, забутого сайту знайомств. Там я познайомилася з дівчиною, від фотографії якої просто не могла відвести очей. Ми активно переписувалися. Через тиждень ми зустрілися і вирішили, що повинні бути разом постійно.
Ми почали жити разом, через півроку народився наш син, маленьке потішне диво… Під час вагітності та пологів, до виписки з лікарні моя кохана була поруч зі мною та допомагала. Я впевнена, що жоден чоловік так не зміг би.
Не минуло і півроку після народження синочка, як ми вирішили, що йому однозначно потрібна сестричка. Так що незабаром моя кохана подарує нам ще одне маля. Батько у дітей – спільний, він, так би мовити, «із наших». Ми спілкуємося з ним. Наша родина – щаслива, і я думаю, що дитина у ній щаслива теж, тому що вона оточена турботою, веселощами та любов’ю.
На жаль, у Житомирі люди ще не готові сприйняти той спосіб життя, який відрізняється від їхнього. Адже гомосексуальні стосунки не афішуються і наше коло спілкування дуже вузьке, не дивлячись на те, що таких людей, як ми – чимало.
Мені не зрозуміле таке ставлення суспільства до нас, тому що гомосексуали – це ж не алкоголіки, наркомани чи агресори! Хочеться вільно жити та спілкуватися, як і решта. Ми ж нічим не хворіємо, а нетрадиційна орієнтація – не заразна. Бажається, щоб наше суспільство піднялося на вищий рівень культури, моралі та духовності, до рівня розвинутих країн, де визнають гомосексуалів.».
Вероніка, 28 років, вчителька.
Про Галю в штанах та бісексуалізм.
«Лесбійки – це передусім люди. Їх не можна характеризувати, розділяючи на «види» за зовнішнім виглядом та іншими уподобаннями.
…Я росла, як не дивно, такою собі «безстатевою». Мої подруги мали кавалерів і, дивлячись на їхній приклад, і собі намагалася «дружити» з хлопцями, проте безуспішно. Можливо, мої стосунки не складалися тому, що мене на той час не цікавив їхній інтимний бік.
Якось на святкуванні дня народження моєї подруги (тоді навчалася у восьмому класі), познайомилася з однією дівчиною. Вона, трохи випивши, запропонувала мені вийти з нею в іншу кімнату, де мене поцілувала. Це був мій перший поцілунок, досвід, враження від якого назавжди відпечаталося у мозку.
Чим дорослішою я ставала, тим більше до мене залицялися чоловіки. Те, що вони хотіли від мене, було очевидним. І це відштовхувало.
Не бачу великої різниці між тим, знаходжуся з жінкою чи чоловіком. Разом із тим поряд із жінкою мої відчуття можуть просто зашкалювати.
Я була одруженою, проте шлюб розпався, як то кажуть, характерами не зійшлися. У мене є донька, яку дуже люблю. І зараз вона у мене – на першому плані. На даний час не хочу стосунків, тим більше – заміж. Чоловіки, які трапляються, реагують на мене як на «розлученку» і пропонують лише інтим. Вони не сприймають мене інакше, не хочуть побачити мій внутрішній світ.
Розумію, що для повноцінного виховання доньки в сім’ї повинен бути батько. А ось разом із жінкою не бажала б ростити дитину. Це з мого боку було б неправильно. Хочу, щоб донька виховувалася на традиційних моральних цінностях. Коли вона підросте, я сама їй розкажу про себе, але це буде потім.
Гадаю, що гомосексуальну пару в основному об’єднує секс, бо дітей вони фізично одне від одного не можуть мати. Якщо ця пара планує дітей – це насамперед вияв їхнього егоїзму.
Просто з дитинства нас виховують так, що з чоловіком обов’язково має бути жінка. Якщо вдома дитину відповідно виховували, то в принципі, вона йтиме цим шляхом.
Статевого виховання, як такого, в мене вдома не було. Та ще й той фатальний поцілунок… Я вперше закохалася в дівчину, яка сприймала мене лише як друга. Вона була лесбійкою. Ми товаришували, проте я постійно проявляла свою симпатію до неї.
Ця дівчина стала для мене зразком, з яким порівнювала подружок, котрі в мене з’являлися згодом. Тоді я категорично заявляла, що маю лише гомосексуальні нахили. Мені мріялося про спільне життя з дівчиною, проте те, як заведемо собаку, і таке інше.
У мене були цікаві стосунки на відстані із дівчиною-жителькою Ялти. Зараз я розумію, що моя пасія мала певні психічні розлади. Вона постійно ставила мені ультиматуми, щоб я відкрилася батькам та на роботі, цим підтверджуючи, що дійсно її люблю.
Коли подружка приїжджала в гості, то вела себе виклично і грубо перед моїми батьками та колегами. В реальному житті ми постійно сварилися, а потім, на відстані, розмовляючи по телефону, спілкуючись в інтернеті, здавалося, що в нас знову – ідилія.
Тату було все одно, він це сприйняв так, ніби мені апендицит вирізали. Мама плакала. Але вона мене зрозуміла, сказала, що головне, щоб я була щаслива.
Одразу після розриву з ялтинською подружкою почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком. Він одразу запропонував мені дружбу. Це мене в ньому зацікавило, він відрізнявся від інших.
На роботі про мою орієнтацію пошепотілися, і на цьому крапка. Мої колеги – толерантні та розумні люди. Чим старшою стаю, тим краще розумію, що потрібно зважати на думку оточуючих, а не робити тільки те, що ти сама хочеш. Наприклад, мені не бажалося б засмутити бабусю звісткою про свої статеві вподобання.
Не слід зі своєї орієнтації робити піар, переодягатися в буча і всіляко демонструвати, що ти – гомосексуал. Я жодного разу не зустрічала прояву гомофобії.
Моя бабуся ще в дитинстві розказувала мені одну бувальщину. В її рідному селі, що на Житомирщині, до вдовиці, в якої вже були дорослі діти, пішла в прийми жінка.
Її звали Галя, проте разом із тим в неї було і чоловіче ім’я, на яке вона відкликалася. Галя носила штани та інші чоловічі речі та жила з вдовицею як із жінкою.
То були ще радянські часи, і за таку поведінку Галя мала всі шанси на довго потрапити до психлікарні. Але голова сільської ради не доніс на неї «куди треба». Галю лише просили вдягатися як жінка, коли до села приїжджали представники влади «зверху».
P.S. Імена всіх головних героїнь змінено з етичних міркувань. Авторка висловлює щиру вдячність усім, хто допоміг їй у написанні цієї статті.