Дівчинка Катруся мала тата. Бо у її тата не було однієї ноги, і тому він рідко піднімав голову – не в прямому, звичайно, смислі. Просто майже ніколи й нікому не перечив і не сперечався.
У її подружки Ганнусі тата не було. Коли комісія з сільради знайшла прикопану під кубашкою у Ганнусиній хаті торбинку з гречкою і забирала її, тато сказав комісарам: «Що ви робите, де ваша совість?!».
Комісари довго били Ганнусиного тата і щось там відбили всередині.
У Катрусиних батьків збереглася торбинка поточеної жучком квасолі і гарнець (четверта частина відерця) картоплі.
Картоплю вони зберігали на весну, щоб облупити її, лушпайки з ростками посадити, а луплену картоплю з’їсти. А на їжу варили квасолю.
У Ганнусі з мамою зовсім не було чого їсти. Вони варили відвар з сіна, сінної трухи. А Катруся щодня носила їм ложку вареної квасолі (з десяток квасолин). На двох. Та квасоля була їм, як м’ясо.
Катруся дуже хотіла тієї квасолі. Але вона мала на день ложку квасолі сама. А Ганнуся – лише на двох з мамою. Тому Катруся трималась.
Та якось одного дня голодне дитя не стрималось. І з’їло з тієї ложечки дві варені квасолини. Лише дві. Але Ганнусі з мамою того дня дісталося вже не по п’ять маленьких квасолинки, а лише по чотири. А наступного дня Ганнусина мама померла. Не врятувала «подвійна» порція квасолі вже і Ганнусю…
Відчуття провини за голодну смерть подружки та її мами супроводжувало Катрусю все її наступне життя.
Не допомагали тут навіть сповіді у церкві, навіть усвідомлення того, що всі біди в Ганнусиній сім’ї почалися після жорстокого вбивства комісарами їх татка. І саме на їх совісті ці дві смерті. Хоча смертельну небезпеку від непокори владі Катруся також на все життя затямила.
Катрусин тато Голодомор пережив. Але не пережив 1937-го.
Щось необережне, вже й не пам’ятається, що саме, тато на владу сказав, і за ним приїхали. І забрали. Назавжди.
А потім були роки фашистської окупації. Коли треба було постійно боятися озброєних і лихих німців, які могли кожної миті застрелити нещасне дівча. Потім – довгі роки колгоспного безправ’я, коли слід було боятися голову колгоспу і всесильного та всевладного бригадира. Боятись кожного представника влади.
Голодомор разом з війною започаткували цей смертельний страх перед владою, зламали морально навіть сильних. А потім його слід було лише підтримувати.
Цей страх майже в такому ж об’ємі, величині, передався і дітям бабусі Катерини. Не думаю, що через гени. Через виховання, через ту атмосферу страху, яка постійно була присутня в родині.
Онукам передався. І навіть правнуки цієї доброї родини ще не стануть повністю вільними людьми. Я знаю цю родину і тому знаю, що пишу. Імена, звичайно ж, змінив.
Сучасна Україна як мінімум наполовину заселена людьми, нажаханими Голодомором і війною, та їх нащадками.
Мій батько пройшов фронтами другої світової війни від Фінляндії 39-го через СРСР І Європу 41- весни 45-го до Маньчжурії осені 45-го. Багато разів ходив в рукопашну. Не боявся озброєних бандитів у роки повоєнного беззаконня. Але страх перед владними чиновниками супроводжував його все життя. –
З ворогом чи бандитом ти в рівних умовах, і можеш його перемогти, тут все залежить від тебе – говорив він, – але проти влади ти безсилий і беззбройний.
Скоріше за все, саме така, з часів Голодомору, бабуся, і отримувала з переплатою той закордонний паспорт, про що написала нещодавно шанована мною авторка Оксана Карпович.
В силу родинної і трудової біографії трохи знайомий з цим «контингентом» людей – які пережили Голодомор і війну. І дозволю собі трішки не погодитися з текстом «Чого бідні? – бо дурні!».
Не думаю, що ми – успішні, благополучні – маємо моральне право так зневажливо про цих людей, людей з іншої епохи, іншої країни, писати.
Бо ми ще не знаємо, якими були б ми самі, якби з нами самими або в кращому (?) разі, на наших очах, робилося все те, що робилося з ними і на їхніх очах.
За 1919-1949 роки на території України було вбито, замордовано, замучено до смерті 20 мільйонів людей.
І війна, і влада винищували головно сильних, сміливих, гордих. Історія, здається, не знає випадків, щоб народ, нація, після подібного геноциду піднімалася. Або успішно піднімалася.
Я вірю в те, що Україна – підніметься.
Підніметься тими, хто в силу різних причин, в більшій чи меншій мірі, вилікується від отрути рабства. Не всім це під силу.
Просто, пам’ятаймо, що маємо справу з нацією важкохворою, нацією пост геноцидною. І тоді наша справа буде успішнішою.
Недаремне ж нас так наполегливо намагаються змусити забути свою історію.