На її картинах-малюнках, намальованих простим сірим олівцем на якомусь сірому пакувальному картоні, довго затримувати погляд не можна.
Бо якщо задивишся на малюнок з півхвилини й більше – він приворожує до себе, на нього хочеться дивитися ще і ще, і тоді відірватись від його стає дуже важко, майже неможливо.
Необережно замешкався біля великого малюнка японської жінки, зачепленого на два цвяшки на стіні веранди. Середніх років.
Різко виражені східні риси обличчя.
І звідки, з яких глибин пам’яті, вона взяла, так тонко і точно відтворила їх? Адже в своїй Калинівці японських жінок вона могла бачити хіба що на екрані старенького чорно-білого телевізора…
Жінка на малюнку дивовижно, нереально красива.
І якоїсь миті раптом відчуваєш, що ця неземна краса – насправді й не краса зовсім, а дуже сильний, нестерпний біль і скорбота, які так своєрідно проступають на жіночому обличчі.
І вже не можеш відірвати від його погляд, не можеш відійти, ноги відмовляються переступати по підлозі веранди сільської хати. І тобі нічого іншого не залишається робити, як тільки заворожено дивитися у красиві жіночі очі на малюнку.
З часом у поле зору поступово заходить розвіяне вітром світле волосся, комір плаття, граціозний вигин шиї, й в усьому цьому ти раптом починаєш відчувати якусь фантастичну силу і мужність жінки.
Яку не зламають ніякі болі і скорботи, ніякі нещастя.
– Цю картину Лєна намалювала після того, як подивилась по телевізору передачу про землетрус і цунамі в Японії – пояснює Люба, сестра Олени Кравченко, авторки малюнка.
– А оце жіночий портрет – Люба якимись, тільки їй доступними чарами, виводить мене з містичного заціпеніння перед малюнком японки й заводить до кімнати – дуже красивий, але фарби дешеві, для дитячого малювання, і вони вицвітають. Чи не можна якось цю картину покрити лаком чи заламінувати, щоб зберегти яскравість і півтони? – запитує.
Я не знаю відповіді на її запитання. Але обіцяю уточнити в знайомих художників.
Старша, Олена – класичний інтраверт, вся в собі, її мовна продуктивність – не більше кількох слів на одну розмову. Зате вона прекрасно виражає свій багатий внутрішній світ та емоційне його сприйняття у малюнках і картинах.
Простим олівцем вона якось уміє виразити настрій всього, що малює. Коні на її малюнках або стомлені роботою, або веселі і грайливі, або геть постарілі в роботі і вже до всього байдужі.
Люди, переважно жінки – красиві й сильні. Від пейзажних замальовок віє або літнім теплом, або ранковою прохолодою, і ще, невідомо, яким чином, але – запахами лугових трав, болотом чи сіном.
Наголошую – малюнки здебільшого виконані простим олівцем або найдешевшими фарбами…
А ще Олена виражає себе в роботі.
Крім традиційних сільських жіночих робіт у хаті й на городі вона управляється з конем. Сама ходить за плугом, розпашкою, боронами та іншим кінним інвентарем, сама косить, навантажує-розвантажує підводу та виконує іншу, традиційно чоловічу роботу.
Тоненька, тендітна, з такою комплекцією і юнакові непросто було б закидати плуга – вона справляється з цим легко і без видимої напруги.
Молодша сестра, Люба, навпаки, на слова не скупиться. Поводячи коня, кобилу Бєлку, якщо вже бути точним, вона або розмовляє в цей час по мобільному, або ж з кобилою.
З твариною розмовляє нетрадиційно, по-жіночому, по-материнському: «Ну Бєлка, ти ж у нас хороша, ну пішли, ти ж бачиш, ще зовсім небагато осталось, доoремо, і підеш собі спокійно пастись».
Норовлива Бєлка вже відчувала на собі раніше звичні чоловічі методи управління, які складаються з ненормативної в основному лексики, для більшої переконливості доповненої ударами батогом та носцями в живіт, і тому на жіночі вмовляння ну ніяк не хоче реагувати.
Хоче – йде з плугом, оре, хоче – зупиниться, заступить ногами за шлею і стоїть собі, спокійно поглядаючи на жінок, які вмовляннями намагаються зрушити капосну тварину з місця.
Нарешті в Олени вривається терпець, і вона включає «важку артилерію»:
– Бєлка, зараз наб’ю!
Бєлка не дуже вірить в ту погрозу, але скоріше з жалю до жінок, аніж зі страху, заступає в борозну й якийсь час продовжує оранку. За всі 15 – 20 хвилин роботи, протягом яких мимоволі спостерігав робочий процес, я не почув від сестер жодної лайки чи хоча б сердитого слова.
А замість батога у них взагалі якась тонка галуза. Тож норовлива кобила зупиняється через кожні 3-5 хвилин і сповна, як висловлюються конюхи, «п’є кров» з молодих жінок.
Роботи для них у віддаленій від райцентру й залізниці Калинівці немає. Олена надіялась заробляти сяку-таку копійчину оранкою та іншими кінними роботами. Але зараз багато хто в селі має своїх коней. Тож замовлень на роботи і послуги вона практично не має. І вже понад півтора десятка років живе в селі без жодного заробітку.
На облік у центр зайнятості, який давав би право на допомогу по безробіттю, її, так само, як й сотні тисяч безробітних українських селян і селянок, давно вже не ставлять. Бо ж має при хаті і обробляє грядки, отже, зайнята роботою, не безробітна. Тож і живуть Олена з сестрою Любою натуральним середньовічним господарством.
Харчами себе й стареньку маму ми якось спільними зусиллями забезпечують. А за що одежу купувати, мовчу вже про фарби та інше причандалля до малювання?
Продавати свої картини олівцем у селі Калинівці, чи й у Лугинах чи Коростені – нереально, нема на них покупців.
Кілька років тому від центру зайнятості вивчилась Олена різьбі по дереву.
Прекрасно здала екзамени, прекрасні виходили в неї вироби. Але що робити в Калинівці з цим умінням? Тай інструменти для різьби по дереву потрібні дорожчі, ніж прості кухонні ножі чи олівці для малювання…
В будь-якій європейській країні людину з таким талантом до живопису помітили б, її обов’язково знайшли б відповідні гранти, стипендії та інші види державної фінансової підтримки талановитих людей.
Вона цілком могла б бути гордістю району, області, країни. Могла б. Тільки не в нас – країні футбольних євро чемпіонатів, забитих дорогими джипами столичних проспектів і вимираючих сіл.
Була у сестер Кравченко корова Чайка. Хороша, молочна, спокійна, Любин синочок, півторарічний Данилко, дуже любив її. Та визнали Чайку лейкозною. Заготівельники звідкись мають при собі списки господарів, у яких корови визнані лейкозними.
Психологічним тиском і погрозами вони змусили сестер спочатку віддати ще молочним теля, а днями й корову відібрали, заплативши за неї символічну ціну в дві тисячі гривень – як за хвору на лейкоз.
За коровою плакали всі – і дорослі сестри, і маленький Данилко.
Є потреба розповідати, що на наші м’ясокомбінати лейкозна худоба НЕ ПОСТУПАЄ взагалі?
Всі корови здаються заготівельниками, як здорові, ціною в 5-6 тисяч гривень. Різниця в 3-4 тисячі гривень, які заготівельник не доплатив сестрам Кравченко, як і сотням інших знедолених селян, ділиться між усіма тими, хто по службі мав би селян захищати, а насправді сприяє такому грабежу…
Корова «на руках» коштує сьогодні від семи тисяч гривень – сума для сестер нереальна. Тож, як писав поет, «кушай тюрю, Яша, молочка то нет…».
Та ще кобила Бєлка (Данилко називає її «Дєвка») допомагає обробляти її.
Тож обробляють сестри разом зі старенькою мамою Марією Олександрівною земельку-годувальницю, вирощують на ній картоплю, капусту та інші овочі, на тому й живуть.
Чи – виживають?