Я танцюю під пісню Вєрки Сердючки настільки божевільно, що сама дивуюся, як іще не вбилася, бо на моїх ногах – дико незручні черевички на «стриптизерських» підборах, які натерли мені мозоля.
Що поробиш, дрес-код та дрес-поведінка! Інакше не можна. Інакше тебе на ювілеї поважного дядечка із села, де виросло майже все віття твого генеалогічного (не плутати з гінекологічним!) дерева, не зрозуміють.
Усі жінки – в платтях (леопардовий принт, декоративні ланцюжки «під золото», ядучо-яскраві кольори), молодші – в коротких, старші – до п’ят, на підборах, із зачісками та червоною помадою (допускається її присутність на зубах).
Чоловіки – в штанах із дорогим китайським паском, відмінно випрасуваних сорочках чи тенісках. Грім та блискавка вам у потилицю, якщо прийдете в чорній рокерській футболці із матюком на English!
Після «першого столу» стоїмо на вулиці, важко відсапуючись після дози масної їжі (90 відсотків – майонез та свинина) та 55-градусного самогону.
Біля нас ошивається місцевий юродливий – низенький (для мене всі низенькі, тому що, повторюю, я в черевичках на «стриптизерських» підборах) хлопець 15-35 років. Він одягнений в брудні лахи «з чужого плеча» та сірі вінтажні штиблети на невеликому каблуці. Попрохав цигарку в одного мого родича. Смачно закурив. Між іншим захотів вставити п’ять копійок у нашу палку дискусію щодо доцільності святкування дня Великої Перемоги. Але його неввічливо ігнорують як істоту з найнижчої касти.
Із кафетерію виходить молодший син ювіляра, Стецько. Він мій одноліток, проте вже встигнув статечно покруглішати та отримати два зайвих підборіддя. У селі це – ознака статусу та благополуччя.
Юродливий радий бачити Стецька. Протягує йому руку, щоб привітатися. Стецько обминає його, прокаженого.
– Іди звідси, Митько! – скаженіє парубок, звертаючись до сільського блазня.
– Га-а-а? – невинно посміхається юродливий: він сподівався, що Стецько наллє йому в чарчину на честь свята.
– Пішов звідси, виродку! – верещить Стецько, – Пішов додому! Тут діти бігають, ще якусь заразу від тебе підчеплять! Геть!
– Ги-ги! – вдає, що не розуміє Митько.
– Зараз із багажника палицю дістану і влуплю тебе по спині! – парубок рішуче підходить до своєї «Ауді» і дійсно відчиняє багажник.
Юродливий іде слідом і з цікавістю заглядає у багажник. Стецько розуміє, що Митько його не боїться, та навісніє. Хапає різку, яка валяється в пилюці під ногами, і лупить блазня по чому бачить. Різка ламається. Тоді Стецько як каратист б’є юродливого ногами в новеньких «тухлях».
– Так не можна! – каже до мене старша сестра і робить великі очі.
– Так, це жахливо, – погоджуюся.
Але за Митька ніхто не заступився.
Його врешті-решт прогнали – він послухав хазяйку закладу «Два гусаки», де гуляли ювілей.
– Іди, Митьку, йди собі! – мовила вона до нього, авторитетно виставивши вперед дебелий живіт, обтягнутий штаньми.
Блазень зайшов на територію церкви «Свідків Ієгови», що розмістилася в звичайній хаті навпроти, і ліг спати на її ґанку.
Стецько з нього регоче і зникає всередині «Двох гусаків».
– Ходімо пройдемося! – пропонує чоловік (мій, шлюбний чоловік, якщо у вас раптом виникло провокативне запитання).
Спочатку він заходить у крамничку, що ділить дах із «Двома гусаками» та купує собі пачку підсоленого соняшникового насіння, щоб не нудьгувати. Звертаю увагу: в магазинчику націнка на весь дрібний «ходовий» товар (цукерки, дріжджі, серветки) – на одну-дві гривні більша, ніж у пересічному житомирському.
Йдемо вулицею. Асфальт не подовбаний, рівний: ним користуються в основному підводи. Не рівня трасі Житомир-Бердичів, де автівки вільно їздять зустрічною смугою, там, де шлях уже відремонтовано. Але не будемо про найгіршу українську дорогу, ми ж у селі, де пахне цвітом дерев і ще дечим, не таким поетичним.
Помічаю зміни – двоповерхова будівля селищної ради (попереду неї – голова Леніна та вінок зі штучних квітів у підніжжі, тобто підголів’ї) обгороджена зеленим парканом, там ведеться реконструкція. Хоча зараз там – штиль.
Роззираюся – поруч одноповерхова колишня шкільна їдальня. Тепер вона відремонтована (зразковий «євростиль»), а на ній – казенна вивіска «Б…цька селищна рада».
Значить, сільську владу перевели до шкільної їдальні: вмістилася в одноповерхівці, ти ба, а раніше в двоповерховій будівлі було затісно.
– У нас що, держава вже не світська? – дивується чоловік.
Він мені вказує на те, що на території їдальні-селищної ради стоїть нова маленька православна церква, із золотим куполом, як і належить. Церковний дзвін – продовгувата металева труба, схожа на використаний вогнегасник, прикріплений до… даху (із новенької металочерепиці) селищної ради. Парканчик, яким обгороджене описане місце, має ворота. Вони прикрашені хрестом.
Як то кажуть, коментарі зайві.
Я дістаю мобілку, щоб сфотографувати колишню їдальню. Телефон починає глючити. Мій чоловік лапає себе по кишенях і перелякано констатує, що, здається, свою мобілку десь посіяв.
– Це місце якесь замовлене, – розводжу руками.
Пропоную повернутися до «Двох гусаків»: я ж, наголошую, на «стриптизерських» підборах, двісті метрів пройшла і ноги відвалилися.
Біля кафетерію продовжують тусоватися гості: під оглушливу живу музику у стилі 60-х (не тому, що грали хіти 60-х років, а через те, що розрахована була для тих, кому за 60 років) танцювати можна, проте ще всі не настільки п’яні, а за «другий стіл» ще не кликали.
Я ділюся враженнями від побаченого.
– А, то це в колишньому приміщенні селищної ради будують нову школу! Точніше – будували! – каже Стецько, – Роботи зупинили. Держава виділила на неї десять мільйонів гривень. Навіть «губернатор» Рижук приїжджав. Зараз будівництво стоїть. Не освоїли кошти, чи що.
– Ха-ха, ото курйоз був, коли Рижук приїжджав на відкриття будівництва! – додає кремезний чолов’яга, чоловік хазяйки «Два гусаки», – Почали терміново ремонтувати дорогу, якою він мав їхати. Робили-робили, але грошей не вистачило і клапоть шляху не відремонтували. Ото, мабуть, Рижук витріщився, коли його на вибоїнах підкинуло!
До «солодкого столу» ми не «дожили» і вирішили їхати додому: о пів на одинадцяту вечора надворі!
Уже в автівці вирішила поглянути на мобілку, може, хтось телефонував. Відчинила свій гламурний клатч, оздоблений стразами (уточнюю: подарунок свекрухи!). І дістала… тараньку.
– Це я тобі її поклала! – торкнула мене мама за плече, – Таранька для діда, він же вдома залишився.
Починаю реготати. Дорога до сусіднього села, де живе моя мама і де маємо ночувати – не освітлена. Просто на дорозі сяють очима коти – вони запросто можуть розсістися посеред шляху і «митися». Автівок не бояться зовсім.
– Стійте, розвертайтеся назад! – зненацька про щось згадує моя мама, – Ми ж дядька Валька забули…