Гострий лейкоз. Такий діагноз поставили п`ятирічній Даринці. Щасливе й безтурботне дитинство дівчинки перерізала тяжка хвороба. Сімдесят відсотків на життя стали справжнім шоком для великої родини.
Перший час боролися самотужки, а тоді бабусині колеги таки вмовили звернутися до людей зі скриньками допомоги. Хіміотерапія — кожна копійка на вагу золота.
Ставлення людей, скажу я вам, неоднозначне до подібного виду допомоги. Бідніші віддають останні гривні, бажаючи швидкого одужання.
А є й такі: «Яке право ви маєте збирати ці гроші без згоди усіляких там органів? Дозвіл маєте?» — і дурнувато-здивованими очима дивиться на фото дівчинки, впізнавши в ній доньку добре знайомих людей.
Серед білого дня жага наживи спонукала чиїсь злі помисли викрасти скриньку. Найстрашніше — коли хтось таки зважується нажитися на горі інших. В той час , коли Даринка бореться за життя в реанімації, наповнена ущент скриня вже виконує чиїсь мізерні бажання…
Де ж таки межа людяності? Сотні рук опускали ці гроші і подумки молилися за одужання, та знайшлася одна рука, що перекреслила ту сотню, вхопивши скриню з блідим обличчям хворої дитини.
В такій країні живемо. Маємо прожитковий мінімум—і досить! А чи дає бодай надію той мінімум побороти таку недугу в наш час, коли лікування ГРВІ обходиться в чверть мінімалки?
Отак і живемо — мінімально. Хочеш їсти — ходи у костюмі Адама. Соромно? Сідайт на дієту і купуй обновки. А як же бути, коли така хвороба робить безпомічною звичайну сім`ю? Залізти у боргову яму? Чи винувато дивитися у налякані очі близьких? Невже злочинці не відчувають людської біди? Чи саме їхнє існування — це вже лихо для них же самих?
Такі вчинки знищують людство. Когось обирає невмолима хвороба, а хтось таки своїми ж вчинками сіє зерно самознищення у власну душу…