Нещодавно була на презентації результатів роботи проекту «Знову до роботи» («Back to work»), який фінансує ЄС і котрий запроваджується серед ряду пілотних областей, в тому числі й Житомирській.
Суть проекту проста – розробити модель комфортного повернення жінок (у рідкісних випадках – чоловіків) із декретної відпустки до професійного життя та запровадити її на підприємствах.
Можливо, «грантогризи» з усією повагою до них, і зможуть проштовхнути цю дійсно важливу справу, хоча чомусь мене проймають сумніви.
Тому що нинішні реалії «Back to work» більше нагадують своєрідне «повернення до чорного», як співала покійна (хай їй земля буде кокаїном!) Емі Уайнхауз (Amy Winehouse) у своїй пісні «Back to black».
У мене перед очима одразу постає кучерява вихователька моєї доньки, яка розповідала, що свою дитину не віддала до цього колгоспу, вибачте, дитсадка, а залишила на виховання дідуся та бабусі.
– Самі знаєте, як наше начальство «любить», коли ти часто береш лікарняний. Мушу терпіти розлуку з дитиною, тому що боюся втратити роботу, – вихователька ледь стримувала сльози, і я, може, заспокійливо обійняла б її, якби в нас не було протиріч щодо щомісячних грошових поборів на благо підлеглої їй групи (це вже тема для наступної розповіді).
Інша історія на ту ж тему повернення до пітьми (чорної діри, не стримуйте свою фантазію): житомирянка Оксана віддала свого десятимісячного сина матері, яка живе в Коростені, й вийшла на роботу – продає курятину в м’ясному павільйоні Житнього ринку.
Все через те, що її непутящий чоловік вирішив надолужити те, що пропустив у глибокій молодості, й покинув сім’ю. А в родині, крім хлопчика, підростає 10-річна дівчинка.
Ми з Оксаною познайомилися в лікарні. Її донька перебувала в тій же палаті, що і я з малою. Оксана теж ледь стримувала ридання, коли спостерігала, як я годую свою дочку, виправдовуючись, що дуже скучила за синочком. Хто відповість за ці сльози?
Можете мені говорити безліч разів, що таких оповідок – хоч житомирську греблю гати, що тисячі матерів і батьків мусять відірватися від виховання дітей і повернутися знову до роботи, адже якось треба жити.
Але це якось не по-людськи. Має бути підтримка тієї установи чи фірми, без різниці якої вона форми власності, людям із сімейними обов’язками – шляхом скороченого робочого дня, меншого навантаження, лояльного ставлення.
Ніколи не забуду сон, який наснився мені через кілька днів після того, як після декрету я ошелешено вийшла на роботу, а моє дитя не менш вражено потрапило до дитсадка.
Наснилося, що хтось украв мою доньку…