Балаклава чи медична маска (відгук свинячого грипу?), курточка, джинси, кросівки, рюкзак – це житомирський активіст Майдану, який зібрався сьогодні під адмінбудівлею обласної ради та ОДА, під пам’ятником С.П.Кольорову, який, якщо поглянути на нього в профіль, посміхаючись, стискає у руці камінь.
“Це зібрання мало бути мирним, але…” – кажуть у мегафон.
Але: СМЕРТЬ у незалежній Україні в боротьбі за незалежну Україну. Мертві тіла хлопців, яких не дочекалися матері, сестри, наречені. Кажуть, кати спеціально відстрілюють найгарніших парубків, щоб перервати рід…
Мегафон не залишається без роботи – бабуся-пенсіонерка закликає не боятися. Вона говорить, і чимало жінок не можуть стримати сліз. Утирають їх, соромлячись, а вони, кляті, течуть щоками, їх ніщо не може зупинити. Хіба серце матері, жінки може витримати ТАКЕ?
Двоє хлопців (діти, геть діти!!!) худенькі, невисокі, стоять поряд, біля них з’являється третій. Усі мають затулене обличчя.
“Скільки тобі років?” – запитую в одного з них.
“Ми всі повнолітні”, – приязно відповідає він, хоч міг би й…
“Чому ви затулили обличчя?” – продовжую “допит”.
Але хлопець радий зі мною потеревенити, ніби я йому – сестра, від нього відходить тепло.
“Це щоб нас не впізнали. У натовпі є есбеушники в цивільному”, – каже.
“Справді?” – дивуюся, як дурепа.
Біля адмінбудівлі визирають міліціонери, кілька “штук”. Якось так зовсім навіть не злякано, з іронічними посмішками, мовляв, ех-х, хлопці-хлопці, знали б ви…
Мегафон закликає житомирських беркутівців захищати народ. “Пташкам” би спочатку енурез пролікувати, а вже потім…
З-під землі вигулькують двоє упирів. Можливо, я помиляюся, і ці парубки спитого віку у шкірянках, спортивних штанах, чорних тухлях та з лебединими шиями (не тому що довгі, а тому, що ввігнуті вперед), які перемовлялися рускім нарєчієм, – щирі українці, борці за волю, проте якось мало віриться.
Мені хочеться теж щось сказати у мегафон. Прочитати вірш Юрка Ґудзя, наприклад:
Коли не буде влади,
насильства і покори, –
не доживем…
То нині хоч
не будьте холуями
у сильних світу –
хоч день один,
одну годину…
З отих врятованих
хвилин
сплетіть колиску
для дитини.
Проте не наважуюся на це. Натовп планує марширувати, їхати до Києва, бити та захищати…
С.П.Корольов повернувся спиною до адмінбудівлі й стиснув камінь у руці. Це все-таки його Майдан. Я прощаюся з ним, як із живим, і йду додому. Жінки мають народжувати, писати репортаж із місця подій (Ірко Ярмоленко, тримайся!), отримувати гумові і не тільки кулі в серце, що ще?
Кажуть-брешуть, що справжні чоловіки служать в армії. Але вони зберігають нейтралітет. Звісно, потрібен час, щоб наважитися хоч на щось. А ще – щоб пролікувати енурез.