Віктор Фещенко, 1957-го року народження, житомирянин з 16-річного віку, коли приїхав в наше місто здобувати професію електрозварника в профтехучилищі №6.
Рідна сторона назавжди в його душі, рідні село Каленське Коростенського району, батькова Батьківщина село Чоповичі Малинського та маленьке, нині вже не існуюче селище Вербове Олевського району, де пройшли найкращі роки дитинства та юності.
Про них, про свій рідний поліський край «чорного лелеки» з душею поліщука його декілька віршів.
Десь далеко в лісах
Десь далеко в лісах тече річка мала.
Протікала вона біля мого села,
Протікає й тепер, а села вже нема,
Знову грудень прийшов, йде холодна зима.
Ще один рік пройшов і проходить життя,
До того, що було, вже нема вороття.
Не вернеться той час, як були молоді,
Як купались колись в чистій річки воді.
Як давно ж це було, скільки років пройшло,
Вже й чорнобиль поріс, де стояло село,
Бур’яни у садах, вище яблунь ростуть,
А з криниці в полях, люди воду не п’ють.
Чорний ворон кружля, замітають сніги,
Некруті береги тої річки Перги.
Тут завмерло життя, а на серці туга,
Лиш під льодом тече тиха річка Перга.
Ціна любові
Любов завжди від Бога, Любов в людей від Бога
Та й сам Бог є Любов
Та Доля наша строга, і платимо ми Долі
Податки за Любов.
Розлуки і прощання, з чужих доріг чекання,
Тривоги та болячки і ранню сивину.
Якщо цього Їй мало, де наше не пропало,
Ми за Любов заплатим ще й не таку Ціну.
Житомир – Коростень
Ще дві години до світанку
Ще за Левковом сонце спить
А дизель-поїзд коростенський
Вже на вокзалі пахкотить.
Сьогодні місто я покину,
Сьогодні в молодість верну,
І на два дні поїду в гості
В поліську нашу сторону.
Гудок короткий сивим димом,
За мить укутало перон.
Вогні Житомира майнули,
Заколихав людей вагон.
Як добре спиться на світанку,
Звалились люди в дрімоту.
А я припав до шибки лобом –
Там сонце гонить темноту.
А там надворі вже світає,
І перший промінь б’є в вікно.
Я їду в край, що мені сниться,
В якому так не був давно.
Там люди прості, більш відверті,
Гірчить в їх мові Білорусь.
Я був хлопчиною з Полісся –
І завжди ним в душі лишусь.
І сонце вище все, та вище,
Синіє неба вишина.
І до мене все ближче й ближче
Поліська наша сторона.
І ти мені все ближче й ближче,
Поліська рідна сторона.
Чопівщина
Там, де з Іскорості в Київ, вів крізь праліс битий шлях,
Моїх предків Батьківщина загубилася в лісах.
Тут завжди жили древляни, відтоді як спав потоп.
Князям лишку не платили й тьму татар бив славний Чоп.
Чопівщина – Чопівщина, древньокняжа сивина,
Батька мого Батьківщина, моїх предків сторона.
Знаю я – тут мій початок, знає Бог, коли кінець,
Де б не був, усім кажу я – я з Чопович, Чопівець!
Знову думка моя лине з журавлями в очий край
Чопівщино! Свого сина, в гості здалеку чекай.
Пристань долі, корінь роду, в світ широкий битий шлях,
Хочу я, щоб твоє ім’я, не згубилося в віках.
Чопівщина – Чопівщина, древньокняжа сивина,
Батька мого Батьківщина, моїх предків сторона.
В Каленське!
Прожив я немало, всього вистачало.
Сніги мели й сонце пекло.
Та в серці моєму живе Батьківщина.
Далеке поліське село.
Каленське, Каленське,
Район Коростенський
Давно там мене не було!
На храмове свято я їду в Каленське…
Древлянського роду село.
Моя Батьківщина, моя пуповина,
Зарита в поліській землі.
Там над болотами, що стали полями
Тужливо ночами кричать журавлі.
Хати опустіли, сади здичавілі,
Порослі бур’яном поля.
Це кров’ю полита та стронцієм вкрита
Древлянського роду земля.
Що в Ольги навалу не щезла – встояла,
Ти і при татарах жила.
В столітті двадцятім комуна проклята
До ручки тебе довела.
Тут перший мій подих і крок мій найперший,
Найперший мій плач й перший сміх.
Всі радощі перші, печалі найперші,
І перший життя мого гріх.
В Каленське, в Каленське, маршрутка старенька
Минає уже Ходаки.
В салоні до мене ніхто не озветься,
Не знають мене земляки.
Та все ж у Каленське, село своє рідне
Приїхав я, щоб не було.
Калина горить, зустрічає Каленське
Забутого сина свого.
Наша сторона
На Крайній Півночі Вкраїни
Ліси безкраї навкруги –
Мій рідний край, район Олевський,
Моєї долі береги.
Несе Перга там води в Уборть
І чути в мові Білорусь.
Болить моя душа за край цей,
За нього Богу я молюсь.
Ну що про край цей розказати,
В якому Ви ще не були?
Про нього мало в світі знають,
Його ще менше уявляють,
Тут знамениті не жили.
В лісах поліських… там весною
Берези вмиються росою
Волошок очі темно-сині
Густо розсипані в житах.
Тут тиша, аж дзвенить над світом,
Чорниць так рясно в лісі літом,
Та десь ховається в болоті
Лелека чорний – дивний птах.
Це отчий край мій, рідна хата,
На добрі спогади багата.
Тут на порозі сива мати
Мене чекала із доріг.
Де б я не був, в якому краю,
Сюди я завжди повертаю,
Сюди завжди мій шлях проліг.
Гудок далекий залізниці,
Та спалах дальньої зірниці,
Неначе помах крил жар-птиці
У ніч купальську наженуть.
На серце сум і я згадаю,
Все те, що мав, та вже не маю,
Все те, чого вже не вернуть.
А моїх спогадів криницю
За ніч не випити до дна.
Б’є джерело їх в тій криниці –
Поліська наша сторона.
Всіх, хто бажають – пригощаю,
Напитись вистачить для всіх,
Води живої із криниці –
– Криниці спогадів моїх.
