Щось останнім часом нашій Національній спілці письменників України не таланить.
То – позачерговий з’їзд, то лихоманить сьогодення, то розбазарюють майно, а то й взагалі – прагнуть захопити головний офіс у Києві… Довелося мені побувати і на 7-му письменницькому форумі, де ми обирали собі нового очільника (В. Баранов помер цього року).
Не буду розповідати деталі, бо саме зібрання, яке проходило 29 листопада у Жовтневому палаці, мені (та й багатьом колегам) зовсім не сподобалося, бо нагадувало, швидше за все, великі колгоспні збори. Президія щось бубніла собі під носа, загал байдуже голосував, іноді навіть не почувши про що йде мова. Лічильна комісія вдавала, що рахує голоси…
Не порадувала і звітна доповідь в.о. голови О. Божка. Про те із співдоповіді голови Київської обласної організації НСПУ А. Гая ми зрозуміли, що сидимо в борговій ямі з майже 8-мільйонним боргом, а ряд будинків відпочинку письменників, приміщення колишньої поліклініки в самому центрі Києва, вже в чужих руках, а шикарний старовинний центральний офіс на Банковій, не сьогодні-завтра теж може перейти хтозна кому.
Та нам важливо було обрати нового голову НСПУ (налічується понад 2100 творчих особистостей). А на високе крісло претендували голова Київської організації НСПУ, редактор «Української літературної газети», поет М. Сидоржевський, секретар НСПУ С. Пантюк, поет, письменник і перекладач, наразі директор департаменту Державного Комітету радіо й телебачення України О. Кононенко.
Правда потім, ніби для сміху, були «висунуті» не делегати О. Забужко, В. Рубан (сам себе висунув), Г. Тарасюк, Л. Голота. Та як би там не було, Михайло Сидоржевський одержав 249 голосів, О. Кононенко – 67, С. Пантюк – 21. Отож у нас тепер є новий голова. Проте останній штрих зїзду навів на дуже невеселі роздуми і геть засмутив: новообраний голова назвав більше 60 членів правління, куди увійшли в основному ті, хто методично розвалював і розтринькував нинішню Спілку. Та я себе, зокрема, заспокоїв розхожою фразою: поживемо – побачимо…
Радію, що вдалося поспілкуватися з побратимами по перу, вдихнути зимно-вільхового повітря в Ірпінському будинку творчості, обмінятися книгами, думками, планами. Привіз додому нові книги М. Пасічника з Житомира, О. Гончаренка з Мелітополя, С. Бондаренка, О. Горобця з Києва, І Гургули зі Львова, П. Юрика із Запоріжжя. Роздав чимало своїх, поспілкувався з екс-міністром культури Є. Онищуком, і взяв гарне інтерв’ю в аксакала нашої письменницької братії Юрія Мушкетика (85 років).
– Зараз негаразди у державі, тож віддзеркалюються вони і в Спілці, бо це – спільні явища, – справедливо зазначив Юрій Михайлович, – відтак вона й опинилася у якійсь прірві, тож і приділяємо увагу, і покладаємо надії, щоб найшвидше вийти звідти. Письменники стурбовані, люди талановиті, щось прагнуть зробити, думаю, треба налагодити насамперед планове книговидання, повернути розграбоване майно, відстоювати Україну, скільки можемо. Спілка це ж найбільш українська структура
– А над чим ви нині працюєте?
– Цьогоріч вийшла велика книга про мою маму «Така її доля». Вона була безпартійною, донькою куркуля, головою найбільшого колгоспу на Чернігів-щині… Пишу статті на різну тематику в періодику, словом, не сиджу без діла.
Тож і нам не треба сидіти без діла, а, засукавши рукава, докладати всіх зусиль, щоб наша Спілка вилізла з боргової ями, повернула своє майно, відновила продуктивну діяльність, і набрала статусу справді Національної. Тож роботи у журналіста, письменника, нашого земляка Михайла Сидоржевського, хоч відбавляй.