«Це різні люди. Лікарі, вчителі, підприємці, селяни. І вони ніколи не були на війні. Але коли ми всі опинились там, на передовій, у тісній «норі» два на два метри, я їм сказав: «Ви або свинопаси, або козаки!» І ці хлопці, навіть якщо в душі і були м’які, йдуть в атаку, як справжня козаки!».
Це була відповідь капітана Олександра Вербило із 10 тербатальйону на моє перше запитання. Втома від двадцятигодинної дороги із Житомира до Волновахи одразу зникла. Я зрозумів, що мої ниючі ноги та поясниця – це нікчемно малі проблеми порівняно із тими, що зносять ці, такі різні люди.
Але все по-порядку. 28 березня команда Волонтерів Полісся, в десятий раз за три місяці 2015 року, виїхала до зони АТО із вантажем продовольства, амуніції та будівельних матеріалів для бійців 10 Житомирського тербатальйону.
Із Житомира ми виїхали о шостій вечора суботи і вже об 11 годині ранку неділі приїхали до місця призначення – в містечко Волноваха. Дорога туди минула без пригод, на відміну від поїздки 22-24 лютого. Кожна автівка закривала заявку однієї роти батальйону.
В першій машині, волонтерів із Любара Михайла Крукшельницького та Василя Прокопенка, були будівельні матеріали, цигарки, вода, крупи та овочі, а також 80 кілограмів фірмової Любарської домашньої ковбаси.
Друга автівка, мікроавтобус із причепом, був завантажений продуктами, водою, амуніцією (два засоби нічного бачення, наколінники, маскувальні сітки), а також волонтери везли малюнки та листи дітей. Мікроавтобус обрали спеціально, адже по дорозі назад волонтери мали забрати військового, якому надали відпустку.
Всі ці речі волонтери зібрали та придбали за два тижні. Поступово всі необхідні речі волонтери звозили на склад, який нещодавно надали в Житомирській районній раді.
До Волновахи ми їхали 18 годин, і одразу по приїзду ми розпочали розвантажувати допомогу, адже в останні дні на цій ділянці фронту (до передової всього 2,5 кілометри) було неспокійно. Незважаючи на перемир’я російські найманці обстрілювали наші позиції із стрілецької зброї та танків.
Після розвантаження водії відвезли автівки у безпечні зони. А поки волонтери разом із офіцерами формували наступну заявку, я мав можливість поспілкуватись із солдатами. Хлопці показали шанці де живуть, розповіли про те, що їдять, а також те, що думають про події в країні.
Житло. Якщо можна назвати це житлом. Шанці із дерев’яним перекриттям, глибиною в декілька метрів. Любарські волонтери привезли плити ОSB, для їх обшивки із середини, аби земля не сипалась на голову. Солдати переконували мене у тому, що тепер у цих шанцях буде не лише безпечно, а й комфортно.
Їжа. Харчуються бійці переважно тим, що привезуть волонтери, але іноді місцеві мешканці, в обмін на консерви, можуть принести риби.
Війна. Вони вже звикли до умов служби, до обстрілів, до постійної необхідності бути напоготові, але від усіх хлопців, з якими я спілкувався я не почув розуміння чи підтримки того, що твориться в країні.
«Вони нас зрадили!»
«Нас кинули!»
«Їм байдуже!»
В якому контексті солдати говорили ці слова здогадуйтесь самі, але для мене зрозуміло, що ці, безперечно патріоти, на війні захищають Батьківщину, а не політиків.
Єдине, що мене приємно вразило, це те, що хлопці залишають місце у своїй службі для жартів та книг і ми домовились, що в наступну поїздку волонтерів ми зберемо декілька десятків книжок (хто бажає допомогти пишіть мені в ВК або ФБ).
Ми не довго затримувались на позиціях наших бійців, адже хотіли засвітло виїхати із зони АТО, зробили фото на пам’ять і рушили додому. Як і домовлялись ми забрали до Житомира солдата, якому надали відпустку. Я пересів в машину до Олександра, аби поспілкуватись та записати інтерв’ю для статті. Налаштував камеру та задав питання:
«Як війна змінює людину?»
«Це різні люди. Лікарі, вчителі, підприємці, селяни. І вони ніколи не були на війні. Але коли ми всі опинились там, на передовій, у тісній «норі» два на два метри, я їм сказав: «Ви або свинопаси, або козаки!» І ці хлопці, навіть якщо в душі і були м’які, йдуть в атаку, як справжня козаки. Війна їх змінила – вони стали сильніші».
Я не одразу зміг зібратись із думками аби задати друге питання. Мене вразила відвертість та зовнішня непохитність цього солдата. І лише згодом я помітив, як Олександр швидко перебирає чотки.
Далі я запитав, чи навчились ці хлопці за минулий рік воювати? Його відповідь трохи різниться від відповідей політиків.
«Армія є! Солдати вчаться на льоту схоплюючи уроки, які їм дають щоденні бої. В армію повертаються патріоти – досвідчені ветерани, яких держава в минулому вижила із війська зарплатою в 1000 гривень. Талановиті офіцери за рік із старшин виросли до комбригів. Саме завдяки цим солдатам армія змогла вистояти та зламати наступ ворога. А що буде, як саме ці солдати будуть командувати бригадами, арміями, штабами?»
Блиск в очах солдата зміцнив мою впевненість у щирості слів офіцера. Наостанок я запитав, що скаже Олександр рідним, коли повернеться додому?
«Я нічого не зможу сказати, я лише буду слухати, що казатимуть мені рідні!»
Повний звіт про поїздку волонтерів до Волновахи та інтерв’ю солдатів дивіться в суботу на телеканалі «Житомир» о 19.00 в програмі «Акценти».
Навчитись воювати можна лише на війні. Здобути свою державу можна лише у боротьбі. Але кожен із нас мусить втратити щось у цій боротьбі. Рідних, друзів, статки, віру у щось, що раніше здавалось непохитним, або спокій. За те, що щось не зробив, хоча міг зробити.
Солдати та волонтери щодня втрачають щось своє борючись за країну. А що втрачаємо ми з вами? Чи ми не боремось за країну?
На ці питання відповідатиме кожен сам.