Мій перший директор являв собою змішаний тип пізньорадянського чиновника і кадебіста. Це була дуже “успішна” людина, як сказали б зараз. Навчанню і вихованню дітей він не надавав ніякого значення — його полум’яною пристрастю були лінійки, наради, плани та пояснювальні записки.
Всім відомо, що обличчя наших керівників розгодованими фізіономіями і мімікою часто нагадують свинячі рила. Один містик якось цілком серйозно сказав мені, що це явний знак — у наступному житті вони будуть свинями. Директор мав типову розкормлену апаратну пику і поставу з виразно відставленим задом, як багато хто з сільських керівників.
Свого часу мого директора чомусь не взяли в КДБ, до якого він рвався всією душею. Отож, подався він у школу. Серце його належало грошам і владі, а така дрібнота, як вчителі і діти, викликала сильне роздратування. Він не відповідав, коли з ним вітались, ніхто не чув від нього «дякую» чи «будь-ласка».
Пам’ятаю, як він розпорядився золотом для протезування зубів. Декілька вчительок пенсійного віку, що роками длубались у спорожнілих ротах, давно і побожно очікували рятівного золотого тельця. І ось з’являється директор і урочисто повідомляє:
— У нас приємна подія, поздоровляю! В школу прийшло золото для протезування зубів!
Пенсійні вчительки завмирають.
— Пропоную віддати його мені. Хто «за»? Хто «проти»?
Вчительки набираються відчайдушної відваги і голосують «проти».
— Одноголосно! — показуючи міцні зуби українського чиновника, і на десятиліття випереджаючи епоху сміється наш шкільний олігарх.
На початку навчального року я отримав високе завдання — виготовити «класний куточок». Про те, що я сам виготовлю цей куточок, не могло бути й мови — ніколи в житті я не міг нормально заповнити будь-який офіційний папірець, а тут потрібно було створити його самому! Я завжди був унікальним дебілом у паперових справах і, по суті своїй, і не міг бути іншим. Класний куточок! Від однієї цієї назви мене нудило! Я спробував забути про бюрократичну дурницю, але де там! Розлючене ревіння директора не дозволяло цього зробити – на його очах попирали святиню! Якось він і старі вчителі жорстоко взули мене на педраді.
Вдома я розродився короткою віршованою істерикою:
Они мне говорили
Все то, что говорится
Таким, как я обычно.
Звон громкий от пощечин
Стоял, мешая думать,
Ответить не давая.
Их челюсти сильнее
Моих интеллигентских
Расслабленных коленей.
О, эта сила челюстей!
Набыченность могучих шей!
В них — опыт поколений!
Дивовижним було те, що діти також почали злитись, хапали мене за руки і вимагали куточка. Їх незрозуміла «відповідальність» неприємно вразила мене.
Так почався мій конфлікт з директором. На моє і своє нещастя, він в перші дні грав зі мною роль сучасної розкомплексованої людини і тепер ніяк не міг упевнити мене в тому, що він такою людиною зовсім не є.
Бесіди Щуки і Карася протікали приблизно так:
— Я не розумію, як можна так безвідповідально ставитись до роботи! Дійшло до того, що діти приходили до мене скаржитись на вас — їхній клас єдиний не має класного куточка! Діти хочуть знати свої обов’язки, а про ці обов’язки їм розповість їхній куточок!
— Михайле Степановичу, якщо діти приходили скаржитись на таке, то це, скажу вам чесно, ненормально для їхнього віку. Навіщо їм цей куточок з розписаними обов’язками фізоргів і старост? Вони ж прекрасно знають, що ніяких фізоргів і старост у школі не існує! А вони чомусь хочуть ці обов’язки знати… Діти ненормально розвиваються… І чому ви вважаєте, що я безвідповідальний? Ось подивіться, який вірш написав у мене Бондарчук…
— До мене доходять чутки, що ви вчите дітей невідомо чому! Мені страшно за вас і за учнів, з якими ви працюєте! Ви повністю знищили класний журнал!
— Ну що таке журнал, Михайле Степановичу! Всього-на-всього папір, бумага. Ніякого впливу на розвиток і виховання учня вона не має.
– А чому ви так говорите про бумагу?! З бумаги книжки роблять, а книжки мають велике виховне значення! Ви, як філолог, повинні були б це знати!
Де мій директор вчився софістиці? Це природна культура чиновника, чи він засвоює її від якогось вищестоячого начальника?
– Але, Михайле Степановичу, бумага в такому варіанті настільки всеоб’ємлюча, що ніяке часткове використання її неможливе.
– Що?!
– Якщо частину учнів куточок і виховає, то сама ця частковість несе в собі буття іншої, невихованої частини. Апріорі!
– Кого?!
– Якщо він виховує лише частину, то це виховання — часткове! Це — безсумнівно.
– Ну…
– Але навіщо давати часткове виховання? Нам потрібне повне виховання! І що краще — повністю виховати частину класу чи частково виховати весь клас?
– Чого?!
– Справедливіше, очевидно, виховати обидві частини приблизно наполовину. Прогресивніше ж, навпаки, виховати пів-класу.
– Як?!
– Згоден, але статистичних досліджень по куточку, наскільки мені відомо, немає. Тому де гарантія,що еманації куточка можна однозначно інтерпретувати в процесі формування інформаційних потоків, що йдуть на реципієнтів?
– Кого?!
– Реципиентів, – в эмпиричному контексті—дітей. В усякому разі м’яка абсорбція невихованої частини у виховану без раціональної інтепретації стає остаточно гіпотетичною.
Невдовзі директор перестав вступати зі мною в теоретичні дискусії і перейшов на просте хамське : “Ви — тут ніхто! Замовчіть і йдіть на уроки!”.
Мені стало досить туго. Сила чиновника в тому, що він не боїться виглядати ідіотом, а з ідіотом як сперечатись? На інтелігентські стогони він відповідає вищереними іклами могутнього вепря, з іншого боку — так, інтелігенція завжди програє, але хіба ж вона коли-небудь остаточно здається?
Я, заінтригований новим для мене стилем дискусії, затаїв надію виграти у директора хоч раз. Потрібно було лише пробудити і в собі тупе примітивне чиновницьке начало. І якось, коли директор влаштував мені черговий рознос, я набрав у груди повітря:
— Що ви від мене хочете?! — верескнув я (це була моя домашня заготовка).
— Тільки одного, — відповів здогадливий директор, — щоб ви вчили дітей!
Я відступив, переможений, але фраза «Що ви від мене хочете?!» вже була серйозним проривом в омріяну дебільність. Літератор я чи ні?! Оволодіти ідіотською манерою сперечатись — і я виграватиму ці поєдинки! Немало годин я відпрацьовував роль, і коли через деякий час директор в присутності вчителів знову громив мене, я вкрадливо запитав:
— Михайле Степановичу, я хотів би конкретніше зрозуміти — чого ви від мене хочете?
— Тільки одного, — відповіла бюрократична машина, — щоб ви вчили дітей!
— А я і так їх вчу! — це був теж наперед заготовлений хід.
— Погано вчите! — не задумуючись відповіла Щука.
— Ні, я добре вчу! — я немислимо напружував у собі весь можливий примітивізм. Директор на секунду задумався.
— Але можна краще? — запитав він.
— Ну звичайно, можна! — радісно верескнув я, впевнений, що переміг.
— А головне — потрібно краще. І набагато відповідальніше. От цієї відповідальності вам і не вистачає. Її у вас абсолютно немає!
І Щука від задоволення навіть поплескала мене по плечу.
Стосовно паперів директор був де в чому правий. Я виявив буквально фізіологічну схильність нищити шкільні журнали. Через свою вічну розсіяність і байдужість до офіційних паперів я робив там неймовірну кількість описок і недоречностей. Описки я старанно виправляв, роблячи при цьому ще серію недоречностей, і так до безкінечності. Ні один двієчник не мав таких зошитів, якими стали після моїх записів шкільні журнали. А на повний мотлох я перетворив журнал шостого «Б» — цей клас удостоївся честі мати мене своїм класним керівником. Лють директора, який бачив мої безстрашні вправи з каліграфії, почала переходити в жах — наближався день приїзду комісії з райвно. Директор іноді навіть втрачав здатність скандалити, а коли відкривав журнал шостого «Б», то застигав у каталептичній непорушності і оскліло втуплювався в простір. Школа тремтіла — йшли чутки, що на чолі комісії приїде сам Стецюра. «Він може з’їсти людину», — говорили вчителі.
Отже, день приїзду комісії наближався, і я все наполегливіше працював з класним журналом. Поступово мої думки почали набирати певного напряму — від неакуратності я дозрівав до злочину. Все яскравіше я бачив те, як знищую цей журнал. Як правило, я бачив його в шкільному туалеті. В туалет, раз — і все!
Досвіду в таких справах у мене не було і, без сумніву, всі подумали б на мене, адже ніхто не мав таких тяжких стосунків з журналом, як я. Тож комедія мала всі шанси скінчитися драматично.
Врятувала мене наша прибиральниця. Кожного вечора ця немолода жінка спостерігала за тим, як я ґвалтую журнал, й одного разу, наче добрий ангел, виросла у мене за спиною.
— Часом буває, що в школі пропадає журнал, — напруженим голосом сказала вона, — то це не дай Бог! В Михайлівці пропав журнал, то приїжджала міліція з собаками. Не дай Бог, щоб пропав журнал. Будуть шукать!
Ми подивились один одному у вічі.
До цього часу я вдячний цій прибиральниці. Так звані «прості» українці — великі психологи, в цьому я не раз переконувався. А до невеликих людських слабкостей (трохи вкрасти щось у держави чи знищити журнал) вони ставляться спокійно.