Кожен педагог проходить через гамлетівське «бити чи не бити» учнів. Пройшов через нього і я. І однозначно вирішив — бити.
Били у школі майже всі і у кожного був власний почерк.
Вчителька фізики вражала своєю безпосередністю. Діти розказували мені, що вона може зненацька кинути туфлею в учня, що сидить на задній парті, і точно вцілити.
Хімік бив короткими потужними серіями: три точні бокові удари по щелепі і, на завершення, — прямий у підборіддя. Як цей феєрверк обходився без тілесних ушкоджень — не розумію донині. Діти взагалі-то дуже любили його, і, коли він починав мордобій, в радісне хвилювання приходив весь клас, в той час як жертва мужньо і спритно оборонялась.
Як правило, майже всі вчителі знали міру. По-суті, недостойною була лише поведінка викладача громадянської оборони, у якого були безсумнівні садистські нахили. Якщо хтось приводив учня, що проштрафився, в учительську, викладач громадянської оборони підкрадався ззаду і наносив бідолазі жорстокий удар по шиї, при цьому вчитель-збоченець оргіастично випучував очі. Така мерзота в школі теж водиться, але її не багато.
Директор, який одразу ж зрозумів, що без мордобою я з учнями не впораюсь, дав мені цінну пораду:
— Підходьте ззаду, беріть учня за вухо і сильно тягніть вгору. Учень почне підніматись, тоді різко тягніть вухо вниз. Збоку майже нічого не видно, все виглядає дуже солідно, а біль сильніший, ніж від удару.
Класичним, старим добрим прийомом тілесного покарання в українській школі вважається удар книжками по голові. Б’ють як однією книжкою, так і склавши разом декілька підручників. Цим ударом знання, так би мовити, символічно вбиваються в учнівську голову. Я не пам’ятаю випадку, щоб хтось із учнів сильно ображався на вчителя, який завдав йому такого удару. На жаль, після інституту я був надто налаштований на оригінальність. Я вважав, що цей удар надто провінційний, сільський, — тоді я ще не вмів цінувати таких простих радощів життя.
Не менш загальноприйнятою є атака учнівського вуха. В українській педагогічній традиції чомусь вважається, що з вухом можна робити все, що завгодно, — викручувати, повільно тягнути, різко смикати, з усієї сили стискати тощо. Але вухо чомусь здавалося мені вразливим і дорогоцінним органом, і атакував я його лише тоді, коли мене доводили до ручки. Хтозна, можливо, це якісь підсвідомі єврейські імпульси, що примушують бачити в кожному молокососі майбутнього визначного скрипаля.
Початок нового навчального року ознаменувався оригінальними колективними ініціативами Стьопи і Миколи, а також Богдана з сьомого класу. Вночі вони підпиляли у дворі чимось неугодної їм одинокої баби вишню, причому так продумано, що дерево впало на бабину халупу і повибивало вікна.
Після цього випадку роздуми привели мене до інтуїтивної гіпотези, яку я подумки назвав «концепцією вирішального виховного удару». «Вирішальним виховним ударом» мені уявлявся удар не максимально сильний і не шкідливий для здоров’я учня, але й далеко не слабкий і сповнений якогось глибокого внутрішнього наповнення. Під дією такого удару учень складу Миколи, Стьопи чи Богдана повинен був нарешті усвідомити себе тим, ким він є — маленькою свинею. А ще — почуватись слабким, беззахисним, ображеним, покинутим, у ньому повинна була пробудитись повага до старших, потреба в любові і співчутті.
Але як не всякому дано подарувати незабутній поцілунок, так не кожен спроможний завдати вирішального виховного удару. Бити повинна по-справжньому духовно цілісна, сильна і авторитетна для учнів людина. Я не вважав себе здатним завдати такого удару — тут потрібна була первозданна сила і свіжість.
Оглянувшись довкола, я поклав надії на молодого біолога, який тільки-но почав працювати в школі. Біолог був веселий чорновусий хлопець із Західної України, він прийшов до школи оптимістичним, нерозтраченим, надзвичайно подобався дітям і, звичайно, не міг не зіткнутись на своєму шляху з нашими корсарами з восьмого класу.
Перший контакт відбувся у вересні, знову ж таки під час збирання хмелю – біолог застукав на місці злочину Богдана, який, повністю ігноруючи свої учнівські обов’язки, блаженно розкинувся у кіпні сіна.
– Ти з якого класу?
– То що — твоя хата, що ти мені тут вказувать будеш?
– Що?! Та я тебе!
– Вимене хер доженете!
Богдан був правий. Біолог, що нісся, за ним по полю, защось зачепився, полетів, і ледь не лишився без ока.
Декілька перших уроків біолог провів, ні на кого не скаржачись і нічого не розповідаючи в учительській. Нарешті, на перерві, він відвів Стьопу в сторону і сказав:
— Стьопо, кінчай-но дурницями займатись, бо…
— Пішов ти на… — коротко і по-чоловічому твердо сказав Стьопа.
— Ага… Ну то підемо в майстерню.
— Пойдемо!
Стьопа завжди приймав виклик! Я, сповнений надії побачити вирішальний виховний удар, пішов за ними.
В майстерні біолог не став займатись моралізаторством — воно було йому чуже. Він був свіжий, повний сил молодий симпатяга, і зразу ж наніс Стьопі добрячий удар у живіт. Стьопа миттю впав на підлогу і почав навіть не корчитись, а просто-таки битись в диких судомах.
— Стьопочко, ти що?! Ти що?!
— Грижа… визивай «скору»… здихаю!..
Біолог спробував заговорити Стьопу, заклинав його, ставав перед ним на коліна, але той пустив слину і перейшов до агонії. Немало ми пережили за ті короткі хвилини.
Здався Стьопа лише після того, як біолог запропонував йому цигарку з вугільним стержнем. Тут він встояти не міг, бо такої цигарки ніколи не бачив, але багато чув про неї. Стьопа неквапом припинив агонію, підвівся, взяв цигарку і довго курив, вдивляючись у простір і, очевидно, уявляючи себе тим недосяжним суперменом, яким він стане, коли виросте.
“Скажи мені, як ти б’єш, і я скажу, хто ти!” “Стиль биття — це сама людина”. Таких афоризмів можна створити безліч. Зрозумівши, що вирішальний виховний удар — не для мене, і обмірковуючи те, як справитись (точніше — розправитись) з учнями, я з сумом усвідомив, що авторитет директора і більшості вчителів тримався на занудливому моралізаторстві і ненависній мені надутій солідності. Поважно-нудотний вигляд і такі ж нотації сприймались моїми маленькими колгоспниками за монету найвищої проби, я ж виглядав у їхніх очах людиною абсолютно несолідною і сумнівною. Вільний художник в селі — завжди опудало, але себе не зміниш.
Пафосне моралізаторство було мені противне, і все ж, впевнившись в тому, що нотації — це велика сила, я почав продумувати ще одну специфічну методику. Випробував я її на Миколі, і знову на полі, тільки цього разу під час збирання картоплі. У нас якраз з’явилась молода вчителька математики — висока, струнка дівчина з довгим волоссям. Ми сиділи з нею на стовбурі поваленого дерева, поруч тихо шелестів ліс, настрій у мене був досить романтичний, чого, звичайно, чутливий Стьопа не міг не помітити. Він шепнув щось Миколі, потім з’явився Богдан, і невдовзі ми побачили поблизу їхні єхидні фізіономії, почули нахабний вереск і фразу: «Непогана баба! Я б її…». Юна математичка розгублено і злякано посміхнулась і очікувально подивилась на мене. Я промимрив щось типу: «Мальчики, ну где ваша культура?» — в ті часи я вважав, що кожен рух і слово вчителя назавжди запам’ятовуються учнями і вічно гратимуть роль в їхньому дорослому житті. Хлопці відійшли, і… почались змагання з метання картоплі. Звісна річ, картопля летіла в наш бік.
Невдовзі Микола боляче влучив мені в ногу.
Я підвівся зі стовбура і підійшов до нього.
— Николай, — сказав я тихим м’яким голосом, — ты, вероятно, попал в меня случайно — в таких случаях надо сразу же извиниться.
— Ну нічого собі, — сказав Микола, — буду я ще перед всяким вибачаться! Ви багацько захтіли!
Я відчув, що настав час випробувати мою нову методику. Мені навіть здалось, що луна від ляпасів, які отримувала Миколина фізіономія, пішла по всьому лісу. Математичка відійшла в сторону, але в її очах світилась тиха радість. Богдан і Стьопа бігали навколо мене і верещали: «Не маєте права! Ми йдемо в міліцію!», «Завтра ви добре получите!» — і т. д., — все те, що учень традиційно вважає найефективнішим у своїй віковічній боротьбі з учителем. Ну, а педагогічно нове було в тому, що, б’ючи Миколу, я повчально віщав: «Миколо, прошу тебе, вирости хорошим, вивчись, держава дала тобі все, пам’ятай, ти скоро станеш зміною своїх батьків… Тільки заняття спортом, тільки навчання…».
Микола виривався, присідав, ухиляючись від ударів, щось кричав у відповідь і водночас, як я помітив, з цікавістю прислухався. По-моєму, цей насичений ідеологією мордобій навіть на кілька днів позитивно вплинув на нього.
