Прізвисько діда, у якого я жив на квартирі, було Міттеран. Взагалі, Бички були переповнені прізвиськами досить-таки масштабними. Тут жили Менделєєв (крупний місцевий самогонник), Пеле, Одіссей, Тхір, Банда, Геракл, Ізаура.
Прізвисько було вдалим — дід дуже цікавився політикою, більше того, він був політиком у самих глибинах свого серця.
Перше враження від діда було колосальним. Влаштовуючись на квартиру, я запитав його про оплату. Дід декілька секунд з якоюсь невимовною ніжністю дивися на мене і раптом рішуче вигукнув:
— Грошей – не візьму!
«Проста людина!» — подумав я, відчуваючи захват, і з великими труднощами всунув старому десять карбованців.
Дід був розлучений, роками жив самотньо, і це виробило у нього звичку розмовляти з собою і з хатніми тваринами. Наші кімнати були поряд, і я часто чув різноманітні екзотичні монологи і діалоги:
— Няв! Няв! Няв! — звертався до діда голодний кіт.
— Подождеш! Та подождеш! — суворо відповідав дід. — Ні х… не робиш! Та ні х… не робиш!
Старий, за його словами, лише раз у житті мав контакт з людьми, що отримали вищу освіту. Це було років п’ятнадцять тому, коли два заїжджі райцентрівські журналісти ночували у нього, напились і «пообсцикали кровать».
Декілька тижнів ми жили з дідом душа в душу, але невдовзі в повітрі почало носитись невдоволення. Я запитав, чи не потрібно мені платити за квартиру більші гроші. Старий зізнався у своєму задумі:
— Єврейчики люблять поїсти не багатенько, але гарненько. Ви поїсте, і я біля вас поїм.
Але поїсти біля мене дідові не судилося. В той час я захопився натуральним харчуванням в його найрадикальніших формах. Я їв кропиву, листя смородини і малини, сирі буряки, листя подорожника, весняне листя берези, а саме слово “мясо” примушувало мене на жарт здригатись. Вражений дід ще деякий час за інерцією вигукував: «От, я так і знав — єврейчики люблять поїсти не багатенько, але гарненько!» — але невдовзі зрозумів, що блюд з “Тисяча і однієї ночі”, особливо ж дорогої ковбаси він при мені не покуштує. Та й як я міг піднести отруту моєму дорогому господарю?! Після того ж, як я порадив йому пророслі зерна пшениці в якості засобу боротьби з лисиною, він верескнув:
— Я що — пташка?!
І на деякий час перестав зі мною розмовляти. Якщо я пробував заговорити з ним про політику, дід холодно мовчав або відповідав однією і тією ж фразою:
— Моя політика — в тарілці!
Без сумніву, старий блазень ні на грам не вірив, що я харчуюся так для здоров’я, але, ненавидячи мене, можливо, й захоплювався «хитрою жидівською економією».
Одного разу я прокинувся від голосу діда. Двері в його кімнату були відчинені, і я побачив, що дід сидить і розмовляє з собою:
— Не по адресу попав, та не адресу попав. Він знає полежать, почитати книжку… він хоче і квартиру мати, і грошики сохранить?!
І, енергійно скочивши на ноги й рубонувши повітря долонею, дід резюмував:
— Так не буде! Та так не буде!
Я дістав двадцять п’ять карбованців і спробував всунути їх дідові.
— Грошей – не візьму!
Через деякий час дід взяв гроші, ласкаво подивився на мене і сказав: «Не переживайте. Ізмєнєній в повєдєнії не буде».
Це була цікава таємниця його душі. Дід мав дивну і попсовану натуру, чимось схожу на натуру політиків. Він ніколи не спілкувався відверто, а вів серйозну політичну гру. Грошей у мене з рук дід не брав — це було б для нього занадто примітивно. Я повинен був залишати гроші на столі і просити забрати їх. Деякий час вони лежали на столі, і дід тільки час від часу запитував:
– Це ваші гроші?
– Мої, — відповідав я. — Заберіть їх, дуже вас прошу.
Міттеран хитав головою, але через деякий час гроші зникали, і я декілька днів плавав у садомазохістській любові діда. Невдовзі ізмєнєнія в повєдєнії повторювались, і все починалось спочатку.
Такі ж маневри він провадив зі своїми знайомими і навіть з домашніми тваринами. Якось ми сиділи при свічці і з двору донеслося виття дідового пса.
— Бельчик виє, — багатозначно сказав дід.
— А чого він виє?
— Як би це вам, як образованній людині культурно об’яснить… Ну, знаєте, весна… вона воздєйствує на його організм і визиває в ньому різні потрєбності… Таково повелєніє природи…
— О, то випустіть його погуляти!
– З одної сторони, ви праві, а з другої — чого я должен потакать його слабості?!
У мене поступово склалось враження, що дід день і ніч слідкує за кожним кроком своїх односельчан, прагнучи бути «політично адекватним» їхнім «позитивним» і «негативним» діям. Колишня дружина діда жила поруч. Дід ненавидів її, але коли баба на день поїхала в місто і попросила його постерегти хату, він погодився — приватна власність була для нього священною. Увечері біля бабиної хати з’явилась компанія хлопців-алкашів, які завжди не проти щось поцупити. Дід взяв вила і всю ніч чергував під хатою. Баба повернулася з міста, сказала «спасибі», але не виставила навіть самогонки. Через деякий час їй потрібно було написати листа до родичів, і вона звернулась до діда, який вважався у селі великим грамотієм. Дід з посмішкою щастя погодився, але відклав писання на два дні, потім ще, потім почав писати, але поскаржився на біль в очах, знову відклав писання і, нарешті, написав неправильну адресу на конверті.
Побачивши, що я ніяк не переходжу на «людську їжу», дід зосередив зусилля на тому, щоб я на зиму завіз йому паливо, яке надавалося вчителям безкоштовно. Я пообіцяв, але тут же забув про такі дрібниці. Міттеран у відповідь перестав топити грубу, ми не готували їжу і сиділи при чотирьох–п’яти градусах тепла, що ніскільки не хвилювало мою бомжувато-філософську душу. Я за своїм читанням декілька тижнів навіть не помічав, що в хаті немає вареної їжі і можна врізати дуба від холоду. З того часу дідові ранкові монологи стали одноманітними:
— Що ж це таке?!! Він що, цей хвілолог, озвірів?!!
Я зрозумів, привіз дрова, але було вже пізно. Ми швидко сповнювались презирством один до одного. Він, очевидно, відчував банальну простоту і примітивізм моєї поведінки: все-таки він був людиною діяльною і демонічною — сільським Міттераном, а я — лише шкільним вчителем, який мав якісь не потрібні нікому книжні знання. В сільській хаті книжки нічого не значать, та й майже всюди вони значать дуже мало. Він мав свої духовні надбання — ненависть до баби, інтриги з односельчанами, мрії стати сільським багатієм. Дід розумів свій город, дім і речі свого дому, а в мені було щось таке, що легко обходилось без речей і дому і навіть було проти них. Крім того, дід був немалим садомазохістом — йому було солодко помститись мені і понести далі свої ображені мрії. Не знаю, хто зробив діда таким — екзистенційний дефіцит чи Едипів комплекс, але я теж відчував ненависть до старого божевільного сільського єзуїта.
Отримавши дрова, дід через декілька днів зі стриманим торжеством сказав мені:
Вам доведеться шукати іншу квартиру!