Я давно вже хотів поговорити з читачамина цю тему… Маю на увазі новітні зміни в Україні. Скажімо, багато точиться розмов сьогодні з приводу перейменування вулиць (а ми поки що бездіяльні). «А чи доцільно? Де взяти гроші? Чому з нами не порадилися? Це київська влада хоче…» і таке інше…
Пригадую скільки списів було зламано з нагоди перейменування вулиці Кірова на ім`я Героя Небесної сотні, нашого земляка Сергія Кемського. І, мабуть, ніхто вже не пригадає, скільки було поламано тих же «списів» під час перейменування вулиці Урицького на гетьмана Виговського.
Чому ж так сталося, що не всі сьогодні підтримують це рішення?.. Певно, на мою думку, через той же старо-більшовицький, нав’язливий підхід до важливої справи. Адже не секрет, старі назви вулиць варто змінити, підходячи до цього розумно. Так Урицький, та й той же Кіров для України нічого особливого не зробили, а для Коростеня – тим більше. Та хіба ж вулиці слід називати лише за приналежність тієї чи іншої особи до якогось регіону? Якщо це так, то давайте назвемо вулиці іменами героїв, які захищали Коростень під час Другої світової війни. Героїв мирних буднів…
Отож заковика в іншому. Передусім прізвище гетьмана було ідентичним прізвищу колишнього мера міста. Тож виникає певна абсурдність. Проте її могло б і не бути, якби спочатку коростенцям розповіли про гетьмана, його життя, заслуги, а потім і пропонували дати одній з вулиць його ім’я, бо ж Виговський і справді того заслуговує. Про це можна довідатися, прочитавши, зокрема, книгу українського письменника, екс-голови Спілки письменників України Юрія Мушкетика (чимало говорив з ним на цю тему) «На брата брат», яка вийшла у видавництві «Рада». Саме в ній митець показав Виговського таким, яким ми досі не знали його (а чи хтось читав цю книгу?).
«Адже його доля трагічніша навіть за долю Мазепи. І не тому, що Іван Остапович був підступно вбитий, а Мазепа вмер своєю смертю. Мазепі неоціненну послугу несамохіть зробила російська церква, щороку протягом віків виголошуючи анафему його пам’яті і в такий спосіб нагадуючи, що був такий український патріот, який намагався вирвати Україну з пазурів Московії. А Виговського гвалтовно викреслили з історії, ніби його й не було. Російська, а потім і більшовицько-російська історіографія зганьбила й ім’я його, й діяння… А тим часом – це був один з найвидатніших українських гетьманів, який перший – усього лиш через п’ять років після Переяслава повстав – проти московських «благодійників», які брутально порушили укладену з Б. Хмельницьким угоду (чи забули вже?) й почали звичайну окупацію України. І то велика трагедія наша, що по переможній битві з царським військом 1659 року під Конотопом, яка відкривала перспективу незалежного розвитку козацької держави, гетьмана Виговського не підтримали й по суті зрадили… брати росіяни… І хоч Гадяцькі угоди гетьмана, спрямовані на Конференцію з Польщею за цілковитої суверенності України, мали в собі чимало суперечливого, однак вони вели все-таки до розбудови держави українського народу. І не вина Виговського, а біда, що його не зрозуміли тоді».
Я навмисне навів таку цитату з післямови Анатолія Шевченка, бо вона коротко, лаконічно і найзмістовніше передає суть роману і всю трагічність особи Виговського. Сьогодні дехто киває на суперечливість цієї історичної персони, на певне поклоління гетьмана перед Польщею. Але ж саме поляки й розстріляли його. І, певно, не за те, що він так любив їх. Хоча Виговський дійсно шанував, та не самих поляків, а їх гордість, їх любов до нації, незгасне прагнення до незалежності, чого так не завжди вистачало нам, українцям.
Ось тому й на часі саме повернутися до цього питання (перейменування вулиці Кірова на вулицю Сергія Кемського), бо ми зрештою є нинішнім продуктом Майдану і саме завдяки Революції гідності стали усвідомлювати (ще, на жаль, не зовсім), що ми є нащадками великого гетьмана Виговського, а не послідовниками Урицького чи Кірова. Адже він, Сергій Кемський, так чи інакше змусив нас пишатися своєю нацією, усвідомити, що ми є патріотами власної держави. Ми прагнемо стати гордими зрештою, хочемо за будь-яку ціну (вона надзвичайно велика сьогодні) розвинути свою державу, зміцнити її, не дати ворогам і недругам загубити її.
Заради справедливості зазначимо, що той же Урицький не був «пришелепкуватим євреєм», який бездумно розстрілював людей. Урицький був чудовим професором, який у свій час чимало зробив для держави, що називалася Радянським Союзом, і котра за певних причин зникла з карти світу. Огульно історію не слід переінакшувати. Переінакшувати. Вона цього не прощає. Її треба знати, передавати наступним поколінням, шанувати, як і Героїв. Тих, які вже були, і які ще будуть…