Моїй улюбленій тітоньці Світлані Бронштейн присвячую …
1.
Комплекс
Cтати сильним, (точніше — бути суперменом) – я мріяв з дитинства, що, звичайно, зовсім не оригінально.
В дитинстві і юності я був фізично не слабкий, не сильний — середній, при цьому відзначався надзвичайною мордобійною стурбованістю. Цю стурбованість я проніс через всю свою юність, несу і зараз. Думаю, що для мужчини це нормально. Правда, не в таких дозах, як це охопило мене в мої юнацькі роки.
І все це почалося з батька. В дитинстві він пошкодив ногу і накульгував, що не заважало йому бути дружинником і брати участь у різних міліцейських бійках з хуліганами. Батько по-своєму розумівся на мордобої і був досить-таки сильним і сміливим мужчиною. Про те, щоб з мене ріс типовий єврейський хлопчик, не могло бути й мови.
Коли мені було років п’ять, батько навчив мене робити кидок з упором стопи в живіт. Йому, напевно, і не снилось, що я зможу виконувати його по-справжньому. Але в дітях живуть непередбачені таланти. Я засік, що однолітки буквально лізуть на цей кидок, навчився робити його прямо-таки віртуозно і в дитсадку проклюнувся власний Харлампієв. При будь-якій нагоді, іноді декілька раз на день я виконував свій кидок, наводячи страх і захоплення на однолітків. Кулачну бійку я вважав жорстокістю, а те, що кидок (тим більше з упором стопи в живіт) небезпечніший за будь-який удар до мене не доходило. Пам’ятаю дикий кидок, який я зробив якомусь хлопчику, що рипнувся до мене штовхатись: він перелетів через невисокий паркан і звалився на спину — сподіваюсь, що це обійшлось для нього без наслідків. Словом, в дитсадку моя мордобійна репутація була високою — завдяки кидку з упором стопи в живіт я з гордо піднятою головою пройшов свої перші роки.
Але шкільні роки складалися не по-суперменськи – з підлітками повторити свій кидок я не міг. Я був школяриком невеликого зросту, не стільки боягузливим, скільки тривожним і зацикленим на мордобійних проблемах і поступово почав мучитись традиційним національним комплексом фізичної неповноцінності. Пізніше мені доводилось бачити єврейських хлопців, які не вміли їздити на велосипеді, — отож, у комплексу причини були.
2.
Епоха
В кінці 70-х весь мій райцентр прийшов у рух — велика епоха карате, яка переможно прийшла в СРСР, дібралась і до нас. Пацанячі душі відчули вічний поклик, звитяжність увійшла в серця, не один давав собі клятву присвятити життя східним єдиноборствам.
Карате в СРСР було заборонено, по телевізору його не показували, воно лише зрідка з’являлось в кіно і самвидаві.
Кіно і книжки і стали нашими першими наставниками в карате і допомогли нам “поїхати” на ньому повністю і безповоротно.
Взагалі -то існувало два різних карате – елітарне карате і карате пацанів.
Елітарне карате не мало нічого спільного з звичайним карате, яке більш-менш популярне зараз і яке дозволяє при наполегливих тренуваннях досить пристойно помахатись на вулиці.
Наше елітарне карате було безмежним. Проти його майстрів були безсилі натовпи і полчища найманих убивць, воно давало володіння гіпнозом і телепатією, а на його високих рівнях з’являлася здатність розчинятись у просторі. Воно подекуди робило безсилими і кулемети, бо при правильно напруженому пресі від нього відскакували кулі. А що ви скажете стосовно вічної юності і любові найпрекрасніших жінок? Елітарне карате вирішувало всі проблеми!
В середовищі хлопців, які читали книжки і добре вчились в школі панувало елітарне карате. Я, звичайно, був його яскравим послідовником.
В райцентрі ж бушувало карате пацанів..
Почав часто звучати мужній девіз: «Краще дать і получить, чим не дать і не получить!». Кожна дискотека переривалась урочистими виходами на вулицю і грандіозними поєдинками. Танцювальна площадка перетворилась на гладіаторську арену. Іноді здавалось, що окрім мордобою нічого серйозного не існує взагалі. Бились і увечорі, і вночі, і серед білого дня. Зуби вилітали, кості тріщали, носи і щелепи ламались. Міліція вже не зважала на мордобій — він став якоюсь молодіжною нормою і видом відпочинку.
Заводиш в райцентрі розмову зі своїм ровесником тих часів, а він мовчить, тримає руки в кишенях, тільки очі рухаються, як у сови, пильно слідкують за кожним твоїм рухом і підозріло поблискують. Нарешті:
– Оце поки ти п…ів, я міг тебе рази чотири в’ї…ть!
Не можна сказати, що серед пацанів не було самозаглиблених пошуків, які характерні для східних єдиноборств. У нас був свій Схід! Я знав хлопця, який набивав руку, заганяючи долонею цвях у колоду. Інший демонстрував напрацьовану тренуваннями голову: трохи вище лоба у нього була гуля завбільшки з добрий горіх — хлопець запросто розбивав головою цеглину. Інший виробляв “залізний пах” – варіантів було безліч.
Дух часу не обминув і середнє, і старше покоління нашого Макондо – мужики прокинулись від довгого обивательського сну. Каратисти у райцентрі не водились, але багато хто зі старших чудово розумівся у мордобої. Той служив у десанті, той займався боротьбою чи боксом — всіх їх теж охопив всепереможний мордобійний ентузіазм.
Пам’ятаю одного такого колишнього військового розвідника, вже шістдесятирічного, який довго кріпився і не видавав себе, але якось напідпитку не витримав — виваляв у піску декількох міліціонерів, а коли вони прийшли до нього додому, наче пташка вилетів у вікно, вибивши шибку головою.
Тепер, коли та епоха давно минула це здається дивовижним масовим ідіотизмом. Але нехай нинішній розумник згадає, за кого він сам голосував на президентських чи парламентських виборах, у що він вірив , що зрозумів через півроку і заспокоїться!
Філософія і література покинули мою душу – її заповнили мрії про грядущі мордобійні успіхи.
Я здорово морально потерпів від своєї лякливості під час “погрому” у військовій частині, пізніше декілька раз сильно оскандалився в присутності дівчат, виявивши повне боягузство, про яке ніколи нікому не розкажу – мене просто – напросто заціпило від страху. Всі мої знайомі з інтелігентних сімей нічим від мене в цьому відношенні не відрізнялись. Тепер вся надія була на карате — звичайно, найелітарніше — без синців і напружених тренувань.
Я з приятелями потроху почав махати руками і ногами у ближньому сквері. Батько був задоволений, тим, що ми хоч чимось займаємось, але попередив, що ми зовсім не розвиваємо силу і можемо залишитись тими ж здохляками, що були. Моя тітонька — один з найрозумніших людей, яких я будь-коли знав, — побачивши, як ми пнемось, несподівано сказала:
— Драться вы не научитесь.
— Почему?
— У вас нет жестокости.
Я надзвичайно образився.
Наставника з карате в райцентрі не було, і я почав шукати його в місті, де вже з’явились перші Колумби східних єдиноборств.
Довго чекати справжнього сенсея мені не довелось. За всіма правилами містичної зустрічі невдовзі я побачив палаючі загадковим вогнем очі наставника і почув слова:
— Как говорят на Востоке: «Если ученик готов, то долго ждать Учителя не придется»!
