Записка тринадцята. Карате. Ч.2.
5.
З’ява богів
Все життя я був книжником і допомога знову прийшла з книг.
Через декілька років, після того, як я облишив секцію, мені попала на очі книга, де говорилось про архетипи Юнга.
Серед ясного літнього неба пролунав тихий грім…я впився в цю туманну книгу і сам дуже туманно, але все-таки відчув, про що тут іде мова. Ні, я не був згодний с Юнгом в його розумінні містики, але поруч все ж пройшов слабкий, відбитий промінь істини, слабкий символ того, що творилось з цими безстрашними воїнами, з цими берсерками і дикунами, як і які боги і демони входили в них.
Я знову подався на секцію і через декілька днів продемонстрував всім повну непробивність пресу і дуже слабку чутливість до болю – удари під час спарингів майже переставали справляти на мене враження!
Багатьох це здивувало, декого — не дуже. Ні не був я єдиним заклинателем духів – це було дано і іншим.
І все таки секція вперше замість поблажливості виражала захоплення! Толік Богданов потиснув мені руку. Сенсей поплескав по плечу і оголосив, що недарма зі мною займався.
6.
Проби
Тепер юнацька тривожність зменшилась, я почав енергійніше опиратись насильству — іноді успішно, іноді — не дуже. Духи то з’являлись, то покидали мене. Одного разу підбив око високому і злому міцному хлопцю, який довго прикопувався і пропонував “вийти”. Врешті, ми вийшли один на один і хлопець залишився з фінгалом. Потім поєдинок стався з ще більш нахабним борцем-непоганого рівня – він дав мені ляпас, ми вийшли, в бійці я заліпив йому по інтимному місцю. Борець завив, але… зрештою мої ноги таки майнули у повітрі! Добивати мене борець не став.
Одного разу я нарвався на мордобій, який точно повинен був закінчитись лікарнею — троє незнайомих вуличних хлопців зненацька напали на мене в під’їзді. Приводів не було, очевидно з кимось переплутали. А, можливо, це було просто класичне хуліганське тренування з першим стрічним. Били мене мовчки, сильно і досить вміло. Під градом ударів які сипались з усіх боків мене почало хитати, я сповзав на коліна, падіння означало одне — оброблять ногами, а далі… “далі” – не проглядалось! Зрештою я заверещав на весь під’їзд, закликаючи на допомогу, але, як часто буває в наших місцях, жодні двері не відкрились і не з’явився на жодному порозі господар з традиційною солідною пропозицією перенести мордобій в якесь інше місце.
Але тут-то мої язичницькі демони увійшли в мене! – з грудей вирвався мало не рик тигра, біль зник, тіло наповнилось силою, руки почали несамовито бити, а ноги хвицати. Страх змінився безмежним презирством, енергією і люттю.
Ці несподівані зміни, поява демона і моє вдоволене рикання, що цю появу красномовно засвідчувало, не викликало особливого мордобійного пійдому у моїх бандючків — рухи у них зразу ж стали якимось вареними, удари слабкими і, взагалі, почало відчуватись, що всі троє мріють про одне — змитись.
Наодинці всього-навсього з трьома переляканими міськими придурками новоявлений берсерк (хай і з генами радянського єврея) тепер почував себе могутнім бугаєм, оточеним поганими дрібненькими тваринками. Войовничий дух, який сидів у мені, без слів, але дуже спрямовано командував — “за барки і коліном в яйця!”, “ламай палець!”, “головою в морду!” “обома руками по вухам!” Тепер почали скиглити і кричати хлопці — один завив, схопившись за ніс, інший стогнав, тримаючись за палець. Тепер компанія рвалась геть, але з вузького простору під’їзду не так -то легко було пробити собі шлях на вулицю.
Криша у мене швидко з’їжджала, демон розперезався і настійливо рекомендував розбити найближчу голову об стіну під’їзду…
Слава богу – доля не забуває і про хуліганів! Невдовзі я вже наполегливо намагався наздогнати недавніх сміливців, та де там! Дух, що вселився в мене, добре бився, але бігав, на щастя, досить посередньо.
Я не раз перехрестився після цієї історії. Гордився собою, хоча, власне, що тут було нового?! Парадокс життя — юнаки і мужчини роками безуспішно мріють навчитись тому, що було відомо ще за тих часів, коли наші предки ящерами вийшли на берег!
Запам’ятався також мордобій, можна сказати виробничого характеру.
Містик, поет і до того ж єврей — надзвичайно погана суміш для оволодіння робітничими спеціальностями. Я тоді працював на виробництві і був, думаю, найгіршим робітником тієї шляхової дільниці за усі часи. Це мене не дуже хвилювало, бо я знаходився в стані безперервних медитацій. Люди копали, пиляли, грузили — я був серед них, але нічого не бачив і не чув. Іноді я прямо посеред роботи кидав лопату і починав медитувати. Багато хто з робітників вже справедливо постукував пальцем по лобі, особливу ж увагу мені приділяв огрядний сорокарічний дядько, придивившись до мене, ця проста людина приступила до, знову ж таки, простих і нехитрих садистських розваг.
Під’їжджає, приміром, підйомний кран, треба щось зачепити, а я завжди не розберу що, де і куди.
— Куда здесь вставить крюк? — кричу я.
— В сраку! — радісно сміється дядько і пробує тикнути мені гак у відповідне місце.
Частенько дядько ховав мого “сидора” або ложку, іноді зачиняв у каптьорці і цілодобово докладав про моє “працелюбство” начальству.
Стою якось на своїй шляховій дільниці і, як завжди, медитую. І раптом відчуваю, що хтось ззаду дуже сильно вхопив мене за моє «чоловіче достоїнство». З натугою і страхом повертаюсь назад — нікого! Незважаючи на біль, декілька секунд стою зачудований — є в світі казка! Розвертаюсь ще далі: в декількох метрах — мій мучитель. В руках у нього довга пилка, а підчепив він мене ручкою, яку просунув мені між ногами.
Дядько швидко нарощував свої “шутки”, і, врешті, справа дійшла до поєдинку. Фізично він був сильніший за мене, набагато вищий на зріст, важчий, і розраховував, очевидно, на свою ведмежу статуру і якісь жорстокі больові прийоми. Наші стосунки вирішились на дуже своєрідному килимі — на скловаті: саме на неї дядько ні з того ні з сього надумав посадити мене.
Хвилини зі п’ять бригада з насолодою спостерігала за нашим поєдинком. Я зчепився з дядьком з надзвичайною охотою, відчуваючи, що так можна негайно розв’язати гордіїв вузол проблем. Дядько вхопив мене за голову і спробував крутанути її, міг би й в’язи скрутити. Зрештою, енергія і вправність перемогла силу, дядько полетів на скловату, а я урочисто осідлав його і покрив з ніг до голови єдино зрозумілою йому річчю — матюками. Дядько був у куфайці і від скловати в нього постраждали лише ноги, але поєдинок сильно підірвав його садистську впевненість, і при найменших спробах повернути старе я почав весело посилати подалі свого колись всемогутнього кривдника.
Це був один із найприємніших моментів у моєму житті. Що ж — власне, для того мужчина й живе, щоб іноді здобувати такі прості, але незабутні перемоги. Мордобій — річ серйозна, значно серйозніша для мужчини, ніж вважають жінки. І хоч я і займався карате по дурному, але недарма! Хоча, в основному, це все-таки було самбо.
7.
Мордобій як історія і політпроект
Не часто, але й не рідко опинявся я в ситуаціях, близьких до мордобою, і поступово помітив одну цікаву особливість: у більшості випадків сильно мене не били. Це було приємно, але незрозуміло. З часом у мене з цього приводу з’явилась певна гіпотеза. Сформувалася вона під час футбольного матчу збірної України та Ізраїлю. Матч я дивився у вже згадуваної моєї дорогої тітоньки. Так от, у досить-таки жорстку за стилем збірну України звідкись вселилась неправдоподібна м’якість і делікатність — українці боялися навіть торкнутись ізраїльтян.
— Такого футбола я еще не видел, — сказав я тітці, яка дивилась матч разом зі мною. — Что они бегают, как балерины?
— Они, кажется, боятся, что от прикосновения израильтянин может рассыпаться.
— Что же это такое?
— Молодцы-украинцы…
— Да уже хоть раз бы кого-то подтолкнули…
— Это уже будет антисемитизм.
«Це в них пробудився сором за погроми минулих часів, — подумав я, — тому не б’ють і мене!»
Дивно, але й тепер, багато років по тому, я повністю зберіг мордобійну стурбованість. Вона, правда, набрала інших форм — в моїй голові час від часу пробуджується якась нова фантазія — приміром, синтезувати крав-магу* зі слов’янськими єдиноборствами і створити, стиль, який поєднав би єврейський і слов’янський світ. Між іншим, ні Куліш, ні Костомаров, ні все Кирило-мефодіївське братство до цього не додумались!
Іноді бачу сенсея. Він торгує на Житньому ринку.
*Крав-мага — система рукопашного бою, прийнята в ізраїльській армії.