Записки сільського єврея. Записка шістнадцята. Ч.3.
Містика
Як дивно згадується юність, який далекий я від самого себе, тодішнього. І не знаходив я собі місця. І мучили мене страх смерті і безглуздя життя. І все мені чогось кортіло і тягло кудись у незвідані світи.
Іноді, буваючи в райцентрі, в якому народився, я зустрічаю себе — того, ще шістнадцятирічного. Відбувається зсув часу, активізуються тонкі тіла, чи ще щось. Можливо, це просто моя фантазія.
Юність
Першою його любов’ю була Люда Волошина, другою — поезія, третьою — філософія.
Йому шістнадцять і очі у нього загадкові, мрійні, горді. Він сидить у кімнаті і пише щоденник. Я, нинішній, для нього невидимка, фантом і тому можу спокійно зазирнути йому через плече і весело читати його (як мені уявляється зараз) дитячу тріпотню.
«Это далеко не первый дневник. Но я намерен сделать именно этот дневник орудием познания — познания себя, людей, мира. Я хочу пожертвовать своей индивидуальностью во имя коллективного начала. Я — марксист, но очень далек от рабочего класса, а я должен слиться с ним, но я не знаю, как с ним слиться… Мое замкнутое бытие отрицает самое себя. Мне необходимы железная воля и фанатизм.»
На столі — російська класика, поезія «серебрянного века», з української він найбільше любить «Лісову пісню». Але жар душі витрачає переважно на марксизм-ленінізм — читає «Анти-Дюрінг», перший том «Капіталу», «Філософські зошити», «Діалектику природи».
«Я не могу понять, почему у нас на выборах никто не входит в кабинку для голосования. Войти в кабинку он должен, и там должна быть специально приготовленная ручка — ради торжества свободы. Черт знает что такое — можно подумать, что кто-то чего-то боится!»
Вечорами, відпочиваючи від занять філософією, він прогулюється. Поруч з ним — симпатична п’ятнадцятирічна єврейка. Вони блукають осіннім містом.
— Куда ты будешь поступать? — вона дивиться на нього із захопленням.
— Не знаю. Евреев сейчас что-то опять никуда не берут.
— Да, мне мама то же сказала.
Він і сам був в душі неабияким антисемітом. Вона була зовнішньо оригінальна, темпераментна, і все ж щось відштовхувало його від єврейських дівчат. В них відчувався спокій, надійність — а він боявся правильності і нуднуватості єврейської сім’ї. Його тягнуло до демонічних, язичницьких українок, а єврейки здавались йому недостатньо близькими до стихій. І все ж його другом була саме ця мила чорнявка, і всі вважали їх зразковою єврейською парочкою. І в їхніх взаєминах все було єврейське — чистота, дружба, спокій, але й книжки та ідеї, від яких тремтить душа.
Його релігією був марксизм, а найголовнішим питанням, яке мучило, — проблема смислу життя.
Одного літнього вечора він докопався до серцевини, і книги наповнили його смертоносною порожнечею. Він ще раз перечитав ці книги — так, він не помилився: всюди була порожнеча. Прості люди жили собі без всяких теорій, і їхнє життя мало якийсь, відомий лише їм, смисл. І ось його улюблений Маркс підняв руку на безсмертя душі, мораль, віру. Маркс був титаном, Маркс не побоявся, Маркс підняв руку.
А він був беззбройним перед філософією юнаком. Він був лише райцентрівським єврейським хлопчиком — він тільки безсило, безнадійно, з натугою підняв голову і подивився у вікно. Був вечір.
Він пішов у місто, зустрів свою подружку. Вона засяяла, побачивши його. А йому якось розхотілося жити.
— Ну, что ты сегодня прочитал из философии?
Вона дивилась на нього, як на генія, ніхто в райцентрі по своїй волі не читав Маркса.
— Все… Жизнь бессмысленна…
— Почему?
– Все определяется экономикой. Я это сегодня узнал. Религия, мораль, философия, любовь, все наши взгляды, чувства… — все это, в конечном счете, — от экономического строя. А мы, как дураки, верим, что это и есть истина, правда.
— И даже любовь? Ты уверен?
Йому подобалось, що вона не дуже схожа на класичну єврейку — очі в неї були трохи розкосі і вона нагадувала юну таїтянку. Вони гуляли по райцентру, була яскрава осінь, але він ніколи не помічав природи, та й цієї дівчини майже не помічав.
— Уверен. Ничего нет — ни добра, ни зла — все это условности. Понимаешь, какой это ужас?
Її темні очі потемніли ще більше, обличчя стало серйозним і вольовим. Все, що він говорив, вона старалась сприймати серйозно. І їй не хотілось, щоб він страждав.
— А зачем же тогда жить? — спитала вона.
— Я думаю, что можно жить ради славы, хотя бессмысленна и она…
— А зачем жить ради славы?
— Так, быть может, можно стать выдающейся личностью. А вообще-то жизнь кончена.
Того вечора його життя і справді несподівано начебто скінчилось. Але почекай, дорогий, воно все-таки тільки починається.