Вітя
Вітя був яскравою російською натурою. Не знаю, де він зараз і чи живе ще на світі цьому, але пам’ять про нього і наші пошуки священна для мене. Магізм, східні медитації були не для нього. Він любив Достоєвського і філософствував, як я тепер думаю, на чисто російський лад. Після того, як Вітю вигнали з педінституту за пияцтво і невідвідування занять, він пішов працювати вантажником на хлібзавод. Щоночі він приходив «на бровах» я в цей час спав, або удавав, що сплю. Діалоги, які Вітя вів із собою, були надзвичайно відвертими. Якось я прокинувся від його голосу:
— Ну что, Виктор Степанович, как дела?
— Херово… дела…
— Философствуете, Виктор Степанович?
— Философствуем.
— Бога ищете, Виктор Степанович?
— Ищем.
— Ищите-ищите, не вы первый, не вы последний.
— Да, не первый…
Булькання горілки.
— А Ивана Карамазова помните?
— Помним, помним.
— И все-таки ищете?
— Ищем, ищем.
Знову булькання, і Вітя не закушуючи випив і запалив цигарку. Невдовзі знову почулось:
— А знаете, почему вы так х…во живете, Виктор Степанович?
— Очень интересно, почему?
— А потому, что никого вы в своей жизни на двадцать четвертом году не …!
Мовчанка.
— Нет, извините… все-таки… была… одна связь… Леночку Смирнову … свою любовь… на выпускном балу…
Мовчанка.
— Самое противное в вас, Виктор Степанович, — ваша доходящая до патологии лживость, доведшая до неспособности признаться самому себе, что никого, никогда вы не …!
Вихід
Ах, містика, містика! Я був твоїм, любив і любитиму тебе, але ти — гаряче кохання, і як з тобою не перейти всі межі! Хто і куди нас кличе, чому проходить ця пристрасть і ти маєш сили сміятись над тим, без чого не міг жити? Ніхто не знає цього, ніхто не скаже, чого хочуть безсмертні духи, які живуть в нас.
Як це жахливо, дико, цікаво, страшно, безумно — відчувати себе китайцем, індусом — навіть не сучасним індусом, а древнім. Як це вражає оточуючих — люди бачать, що ти «їдеш», бачиш це і ти, однак відчуваєш себе надзвичайною особистістю. Тиняєшся по місту, всі зайняті, всі здобувають гроші, а ти ставиш їм хитромудрі запитання, ти — мудрець — Шанкара, Лао-цзи, Будда.
А між тим, все це був, можливо, зовсім не самозречений Схід, а замасковане від самого себе європейське фаустіанство. Тепер я прозрів стосовно своєї натури і навряд чи вже повернусь в індійську віру. (Хоча… хто його знає — все повертається на круги своя!)
Як не дивно, тепер у давньоіндійських текстах я поряд із неймовірною геніальністю бачу дещо від рідних радянських парторгів і сучасних політиків. Одурманити мене за допомогою абстрактної філософії досить легко, але обійти мою літературну інтуїцію не до снаги навіть Священним книгам. Я добре бачу, хто, як і навіщо пише. І ось я знову беру ці Веди, які хвилювали мене так сильно, і (о, жах!) ясно бачу — боже мій! — та ж ці йоги, поети, містики, пророки — де в чому (та й багато в чому!) – давньоіндійські парторги! І тоді слабких парторгів не тримали!
Навіть своїм ворогам не порадив би повторювати те, що я робив у ті роки. Я впав у містичні пошуки, як камінь, що летить у прірву. Швидким був мій шлях до містики, але довгим — вихід, і вихід цей пролягав через Китай, Індію, дзен-буддизм, карате — бог знає що я тільки не читав і чим не займався (точніше — лише думав, що займався), і все це, як правило, було нічим і закінчувалось нічим.
І все-таки, все-таки, все таки! Декілька злетів вистачило на десятиліття життя! Що зрівняється з доторком Безмежності?! Хто відчув його — вже ніколи не скаже, що життя безглузде. Гримить грім, розверзаються всі прірви і поруч з тобою – Душа Світу. Ти тремтиш від захоплення і жаху, але боятись тепер нічого – взагалі нічого і нікого боятись!
Поруч з тобою тріпотить блакитна квітка – Вічна Жіночість, тебе цілує Ангел, а листок на долоні сяє, наче перстень на руці царя Соломона.
Хіба я вправі посміятись над богами моєї юності? Я був би циніком, брехуном, блазнем. Там перед нами відкрилась Безмірність, там ми отримали віру, що життя має смисл, що смерть не всесильна.
Вихід з містики ознаменувався першою дівчиною, яка, наче апсара перед древнім аскетом, з’явилась переді мною — вперше за довгий-довгий час.
Що вона знайшла в мені — не знаю. Чи прислали її якісь вищі сили, щоб вона врятувала мене від остаточного божевілля? Чи мода на містику торкнулась і її? Чи, можливо, завдяки моїй юнацькій мордочці вона зуміла стерпіти нечесану голову і напівбезумну мову? Вона була стрункою і сміливою, хорошою спортсменкою, у яких видах спорту — не пам’ятаю, навіки пам’ятаю лише, як я притиснув її до себе, вчепився в щедрі і гарячі губи і покрив поцілунками одурілого монаха її пружні ноги. Лапаючи і цілуючи її я відчув, як потойбічні світи залишають мене в спокої, як Пекло повертається в Пекло, Рай — у Рай, а сам я нарешті відчуваю під ще слабкими ногами благословенну і прекрасну Землю.
Як же я розірвав пута містики? Скажу відверто — це було осяяння. Воно довго не приходило, і йому передувало безумство. А врятував мене діяльний Геній Буття — здається, той самий, що з’явився Фаусту, а може, й самому Йоганну Вольфгангу Гете. І одного разу він таки постав переді мною в своїй безмірній могутності, і якщо вже так сталось, то йому я і служитиму, а говорити більше не личить містику, подібно тому, як чесній людині не до лиця занадто багато говорити про мораль….
Кінець.