Двадцять другого січня всі Україна відзначала День Злуки.
Нині ця подія, як ніколи, актуальна. Адже москальсько-путінський агресор окупував український Крим, на сході країни точиться кривава бійня за єдність і незалежність, а зсередини державу роз`їдає чиновницько-олігархічно-корупційна тля.
А простий люд з вірою і надією прагне розвитку рідної мови, свободи слова, економічної незалежності, європейського устрою і справді народної влади. Як і тоді, коли в результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка. А восени 1918 року після перемоги революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також Західноукраїнська Народна Республіка.
І вже в буремному 1919 році повстала збурена Україна. Відтак 22 січня 1919 року Директорія відновленої Української Республіки оповістила про об’єднання Заходу (де на той час також розгорнулася національна революція, і де вже було ухвалено рішення про національну єдність) і Сходу України. А потім у 90-ті українці знову взялися за руки і згуртувалися, не відаючи про те, що комуністична Верховна Рада використала формальні засади суверенітету УРСР й у серпні 1991 року легітимно проголосила українську незалежність, виходячи з «тисячолітньої традиції державотворення».
Та XX століття принесло ще більші випробування народові, котрі й народили Помаранчевий майдан. А вже взимку 1914 року українці вийшли ще на один майдан, щоб здійснити Революцію Гідності. Ось, де справді могли відродитися всі свободи, ось звідкіля міг піти новий відлік часу сучасної і справді суверенної та незалежної України.
Та не сталося, як гадалося…
Влада є влада. І не від Бога вона зовсім, скоріше від лукавого. Люд простий, здається, вже стомився, бо пристав на владні обіцянки, не втямлюючи, що йде знову в рабство олігархів і чиновників-корупціонерів… А був шанс відчути себе справді народом. Тільки не вартувало стояти осторонь, чекаючи дешевої гречки чи цукерок або з байдужою усмішкою споглядати розцяцьковані «біг морди». Погодьтеся, що саме з мовчазної згоди байдужих і чиниться багато злочинів…
Але шлях наш тернистий і ми повинні, пройшовши через Голгофу, вийти до кращого майбуття, незважаючи на долю. А про все це найкраще сказав Великий митрополит, наш земляк Іван Огієнко: «Недоля рано спіткала народ український. Як раз тоді, коли заклалась була велика держава, коли сподіватись було кращого життя, татари вкрили наш край і підрізали крила народу-орлу.
І ця татарська неволя навіки важким тягарем лягла нашому народові, нвіки наклала йому болюче тавро… А там за татарами пішла литва, а за Литвою Польща, а за Польщею Москва – так Україна спадала з обіймів в обійми, йшла без спочивку, йшла без змоги спинитись і утворити собі по серцю вільне життя… Земля, що її з давніх-давень запосів український народ, була надзвичайно родючою, і вона стала народові нашому на щастя й на нещастя, – вона завше муляла очі ворогам нашим…».
А їх у нас, на жаль, вистачає ще. Тож, мабуть, треба міцніш взятися за руки, браття й сестри! Слава Соборній Україні!