Тетяна Романчук у 2009 році закінчила Житомирський державний університет імені Івана Франка. Вивчилася на магістра. Одразу по закінченні викладала в чуднівській школі історію України та Всесвітню історію. Та одного разу вирішила змінити своє життя – пішла добровольцем в армію.
Зустрічаюся з Тетяною Романчук на Житомирському автовокзалі. 10 днів відпустки скінчилися і дівчина знову їде в зону АТО. Проводжає її колишній однокласник і давній друг Богдан Кучер. Як виявилося, теж військовий, щоправда вже демобілізований.
– Тетяно, чому ти вирішила так кардинально змінити своє життя і проміняти вчителювання на життя в польових умовах?
Тетяна: Ти ж мене пам’ятаєш ще з університету. Я люблю різкі зміни в своєму житті. Я вирішила: не хочу бути вчителькою, хочу в армію. Хотіла щось змінити в собі і в своїй країні. Якщо з мене буде якийсь толк, то чому б не спробувати? Тому й пішла добровільно у військкомат в Чуднові.
– А як рідні та друзі відреагували на такий вчинок?
Тетяна: Друзям не казала спочатку нічого. А мама, до речі, підтримала мій вибір. Але ні вона, ні я не знали, що потраплю в зону АТО. Я ж підписувала контракт на військову службу, а не на участь в бойових діях на Сході. Хоча в контракті мою увагу звернули на один пункт, де вказано, що можу протягом року перебувати в зоні антитерористичної операції. Питали: «Ти розумієш, що це значить?». Я відповіла: розумію. Але не думала, що все буде так швидко. 18 серпня мене направили в Первомайськ Миколаївської області у військову частину, там я й підписала контракт на службу в армії. Далі поїхала в 40-у окрему артилерійську бригаду.
– Які твої обов’язки в армії? Чим ти там щодня займаєшся?
Тетяна: Я – санінструктор. Для цієї роботи спеціальної медичної освіти не потрібно. Достатньо – вищої гуманітарної. До речі, тут мені стали у пригоді майже два роки вивчення в університеті медицини. Пам’ятаю манекена на ім’я Максим, який знаходився на факультеті іноземних мов. З ним ми, студенти, проводили різні маніпуляції, типу штучне дихання, уколи. Що роблю я? Я розповідаю бійцям, як надати собі першу медичну допомогу до того, як потерпілого доставлено в медзаклад. В тилу я вимірюю солдатам тиск, температуру, слідкую за зовнішнім виглядом. Інколи навіть надаю первинну психологічну допомогу.
– В яких випадках потрібна психологічна допомога?
Тетяна: В нашому дивізіоні є зовсім молоді хлопці. Середній рік народження хлопців – 1993, 1995. Є й зовсім молоді – 1997 року народження. От ті хлопчики відчувають себе обманутими, а тому й поводяться перелякано, бояться, коли гупає з передової. Коли вони підписували контракт, їм обіцяли ніби «золоті гори», так вони казали. Думали, будуть жити в квартирах в Первомайську і працювати в спокійних умовах до 17-ї години. А насправді хлопці живуть в наметах і чують постріли. Таких переляканих списують як профнепригодних. Одного супроводжувала до лікарні. Сидить червоний як буряк. Схоже спочатку на ГРЗ, але температура нормальна, ніби й не симулянт. Випитую, що сталося, він ледве говорить. Таких до спеціалістів відправляємо. Взагалі у нас третя лінія оборони. Тут гармати над головою не літають, але деякі хлопці все одно панічно бояться, як гупає. А ось в Богдана перша лінія – передова.
Богдан: Ті, хто боїться, ненадійні побратими. Коли починається обстріл, вони з бліндажа не виходили, ховалися, в них була паніка. Ми виходили відстрілювалися. Куди діватися? Всім сховатися і здати позицію? Але ті, хто слабкі духом, з часом відсіюються.
– Богдане, а де ти тримав оборону?
Богдан: Прийшла мені повістка. Я одразу вирішив не ховатися, а йти захищати країну. Мене мобілізували 6 серпня 2015 року. Пройшов Десну (навчальний центр на Чернігівщині – Авт.). Потрапив в 9 ОМПБ. До цього не служив в армії ніколи. Це був мій перший досвід. Обороняли Україну в Попасній.
– А яке ставлення до одного із пунктів Мінських угод, де йдеться про припинення вогню?
Богдан: Якщо противник не виконує мінські домовленості, то й ми не повинні стояти беззбройні. Ми перші ніколи не починали. Вони провокують, а ми не будемо чекати, поки нас покладуть. І артилерію ми підключали, і заборонену зброю за згодою з нашим керівництвом, звичайно. Я демобілізувався 28 жовтня, служив 1 рік і 2 місяці. Але, як тільки загостриться ситуація, я повинен терміново з’явитися у свій батальйон.
– На початку 2014 року, коли почалася війна, українська армія була розграбована, не було достатньо військової техніки, одягу, продуктів. В основному утримання війська лягло на плечі волонтерів. А яка сьогодні ситуація?
Богдан: Коли я служив (серпень 2015 – жовтень 2016), в нас всього вистачало – техніки, зброї, продукти підвозили. Волонтери допомагають.
Таня: Зараз всього вистачає, мені здається. Я вже не можу дочекатися, коли приїду в свою бригаду.
Богдан: І мене тягне туди назад. Там мої друзі, з якими можна служити. Я всерйоз задумуюся про контрактну службу.
– А чи не є однією із причин контракту фінансова вигода служби?
Богдан: Можливо, так. За мною закріплене офіційне місце роботи – в газовій конторі. Але зарплата набагато нижча, аніж в армії. На передовій я отримував 11 тисяч 200 гривень в місяць.
Тетяна: В Богдана хоч місце роботи закріплене є. А в інших хлопців, наприклад, немає. В армії платили зарплату високу, одягали, давали їсти, а тут треба все самому шукати. Тут контраст зарплати – було, наприклад, 11 тисяч, а тут – 3 тисячі. Є різниця? Деякі починають пиячити. А вживання алкоголю не вирішує, а посилює проблеми. Мої доходи – 7 тисяч 100 гривень в місяць. Військову форму дали. Але вона була величезна. Я перешила її. Ну і взуття купила, тому що дали берци 42 розміру, а в мене 36-й.
– Чи є місце для гумору в зоні проведення АТО?
Тетяна: Якщо не сміятися і не підбадьорювати один одного, то можна з глузду з’їхати.
Наталія Дехтієвська
