“Існують різні України. В одній люди виходять на Майдани, допомагають фронту, намагаються брати участь у місцевому самоврядування, боротися з корупцією тощо. В іншій – голосують гречкою, дають хабарі, дружньо ненавидять владу (усю без виключення) і звинувачують усіх у всьому, крім себе самих. Ще в одній Україні – країні можновладців, олігархів та топ-чиновників – існують свої закони та правила, свої магазини, ресторани, лікарні, розваги та курорти.
Ці різні «світи» існують одночасно. Так, частина країни святкує та гуляє, а інша – допомагає фронту та військовим. І поки в країні відбувається невизнана війна, яку досі називають АТО, перші особи держави дозволяють собі приватні поїздки на найдорожчі закордонні курорти.
Усе це відбувається на очах мільйонного суспільства. Пересічні люди вже давно відчувають, що в державі «щось не так»: зарплати низькі, масова бідність і зубожіння, безнадійність і відсутність перспектив на фоні політичної та економічної ситуації в державі. Відсутність бодай якоїсь стабільності та впевненості у майбутньому штовхає країну в ще більшу невизначеність та руїну.
Бідні стають ще біднішими, а багаті – багатшими. Середній клас поступово вимивається, скочується «до низу». Якщо нічого не зміниться, за декілька років 90 % населення перетвориться на кріпаків.
Чи можливо побудувати успішну країну, де 90% людей знаходяться на межі бідноті? Чи може бідна країна виграти війну з Росією? Врешті решт, чи зможе бідне суспільство (бідне не лише у фінансовому плані) при необхідності вийти на новий Майдан?
Матеріальна бідність суспільства призводить і до культурної бідності та деградації культури, освіти, науки. У суспільстві починають циркулювати хибні думки, що потрібно все знову відібрати, націоналізувати та потім поділити, але вже справедливо «по-новому». Інша течія у суспільстві – це силовий варіант вирішення проблем у державі. Під проводом певних високопосадовців уже почали з’являтися громадсько-політичні організації військового спрямування.
Дуже не хочеться проводити паралелі з Італією та Германією 30-х років ХХ століття, коли суспільство, яке перебувало в надзвичайній бідності, за допомогою громадських військових формувань та «штурмових» загонів владу захопили нацистсько-фашистські диктатори. Чим це закінчилося, думаю, усі знають.
Відсутність перспектив та віри в майбутнє штовхає частину суспільства на досить радикальні дії. Але поки ніхто на національному рівні не дає відповіді, що з цим робити та не пропонує план виходу з нинішнього становища. Все, що ллється з екранів телевізорів, є переважно популістично-рекламними матеріалами без жодної конкретики та практичності.
Поки усе, що пропонують та дають суспільству, це гарантований мінімум. Прожитковий мінімум – як компенсація слухняності, як заміна відсутності потреби приймати якісь рішення, робити вибір, прогнозувати майбутнє. Інакше кажучи, бути розумними.”
Микола Череднік
