Ми всі бачимо багато переможних і позитивних новин кожного дня. До нас приїхали три сімки, до нас приїхали хімерси, нам передали танки, літаки, зібрали гроші на байрактар, підписали новий пакет допомоги, передали сотні тисяч снарядів та ракет, лендліз, відео ураження ворожої техніки, 2-3 тижні не більше, підемо в контрнаступ і багато-багато іншого елею, що ллється з телевізорів та соціальних мереж.
А потім солдат попадає на фронт, в окоп, і стикається із суворою дійсністю. Де його рівняють з землею гради, танки, міномети, арта. Годинами, день за днем. І де нема цих Байрактарів, сімки не дають обратку, а знищені склади орків і зношені стволи не заважають їм насипати за день тисячі снарядів і на один наш постріл у відповідь летить 10. А ворожі літаки прилітають як за розкладом кожного ранку, бомблять і почувають себе як вдома і ніхто їх не збиває. А один сраний міномет або САУ може тиждень за тижнем крити твої позиції і зробити з цим нічого не можна. Тільки терпіти і ховатись.
І солдат до цього не готовий, він жив інформаційному просторі позитивних новин, а в реальності виявляється зовсім інакше і він почуває себе як гарматне мʼясо, накриває страхом, панікою і зрадою. Зʼявляється купа агресії на своїх же і пости про те, як зливають фронт.
Ми живемо в інформаційній позитивній бульбашці. Я розумію чому влада обрала такий шлях. Але це дуже небезпечне рішення, бо цей розрив між реальністю та позитивною картинкою буде важко втримати довго. І рано чи пізно люди почнуть в своїй масі бачити і дізнаватись про реальність. І вони ставатимуть все злішими і злішими. І такі пости як про Піски почнуть зʼявлятись все частіше. І одного дня флешмоби з розсунутими ногами перестануть працювати.
І що тоді будемо робити?
-
(с) Пилип Духлій
