Конкурсант №1: Олександр Доманський
Свого часу мій син почав активно цікавитись історією автомобілізму, клеїти моделі сучасних та антикварних авто, спілкуватись на форумах з колегами по хобі, що і зрозуміло для хлопця 12 років. Щоб закріпити інтерес до «предмету» ми спланували з ним відвідати деякі автомобільні та технічні музеї Європи. В інтернеті познаходили їх веб-сайти та спланували подорож.
Попросив свого родича вислати з Німеччини запрошення, зібрав паку документів і в призначений день отримав очікувані візи. До речі, на сайті посольства Німеччини є досить докладний перелік вимог, і якщо їх ретельно дотримуватись, та не мати «чорної історії» депортацій чи порушень закону в країнах Шенгену, тоді за отримання візи хвилюватись не варто.
І ось, першого січня о десятій годині ми вирушили в подорож
Автомобіль спеціально не готував, тому що недавно пройшов чергове технічне обслуговування на сервісній станції та заздалегідь «перевзувся» в зимову гуму. Лише перевірив наявність обов’язкових аптечки, вогнегасника та знаку аварійної зупинки. Але, як виявилось пізніше, дещо все-таки забув. В дорозі довелось купити буксирувальний трос, а без світловідбивального жилета якось обійшлось.
Трасою Біла Церква – Кременець, яку обрали для подорожі до Карпат, влітку їздити чудово. Вона пряма, на ній мало авто, і була до останнього часу більш-менш відремонтована. На жаль взимку, краще її не обирати. Вузенькі льодяні колії не дозволяли не лише розігнатись, але й взагалі відчувати себе впевнено. І на одному повороті в Хмельницькій області ця невпевненість завела нас в кювет… Зустрічне авто занесло і розвернуло, а я щоб уникнути зіткнення занадто багато взяв вправо. З батюшкою, який їхав в зустрічному автомобілі, і дуже вибачався, що це він втратив керування, виборсатись з кювету ми не змогли.
На щастя, в цю пору (близько дванадцятої години, першого січня) проїздило ще кілька машин, і спільними зусиллями все ж вдалось визволитись з снігового полону. Лише після цього, на заправці купив трос, бо, як виявилось, в жодної з автівок, які зупинились, цього автомобільного аксесуару не було.
З вікон авто подивились на куполи Почаївського монастиря, залишки Кременецького замку та будівельні крани навколо нового львівського футбольного стадіону. Знайомство з автомобільною історією в сина розпочалось ще в Україні. Поблизу багатьох західноукраїнських придорожніх мотелів стояли по одному старому авто чи возу, а в одному місці на постаменті стояло декілька раритетів: «горбатий» «Запорожець», «Москвич 401», «Победа», «Чайка» та «Волга».
Отже, в Радивілові ми виїхали на трасу Львів – Чоп і попрямували до Карпат
В гори в’їхали вже зовсім ввечері і помаленьку почали підніматись і опускатись. На цій новій трасі серпантинів майже не залишилось, лише мости через річку Латорицю з десяток разів зустрічались на шляху. Машин було небагато і рухались вони підозріло помалу. Майже проїхавши перевали і передгір’я, ми зрозуміли причину такої неспішності.
На вузькому узбіччі стояв легковик з розбитим бампером, а біля нього друге авто, водій якого просив допомоги. Він попросив «підкурити» від акумулятора. Я вийшов з салону, щоб відкрити капот, і ступивши на асфальт, поїхав на ньому, як на сковзанці. Виявляється, вся гірська дорога була такою, і якби знав про це раніше, взагалі б не зміг їхати.
Рівнинна дорога по Закарпаттю теж була слизькою, тому їхали довго, і вирішили переночувати ще на українській стороні. В ужгородському готелі «Закарпаття» номер на двох економ-класу обійшовся в 180 гривень. Потрібно згадати, що ще один сучасний авто аксесуар нам дуже допомагав і в мандрівці Україною і за кордоном – без навігатора взагалі б не наважились на таку подорож.
Вранці погода стала ще гіршою. До ожеледі додався сильний туман. Сира, холодна і туманна погода не додала до самопочуття, мене почало знобити, і чекаючи в черзі біля пропускного пункту, думалось, а чи не повернути назад? Але саме по радіо звучав гороскоп і для мого знаку диктор оголосив: «Головне – не втрачати впевненості в тому, що те що ви робите корисне і потрібне».
Настрою трохи додалось. А з розмов з водіями сусідніх автомобілів зрозумів, що далі дороги будуть кращі. Вони майже щорік їздять цим маршрутом такої пори до Австрії на гірськолижні курорти. Але в минулому році черга на виїзд була набагато довшою. До речі, половину черги займали саме такі авто – чорний джип з багажником або лижами на даху. І далі, на дорогах Угорщини та Австрії, якщо ззаду на шаленій швидкості наближався чорний джип з багажником, ми не сумнівались – це наші земляки.
Отже, прикордонники поставили штампи на в’їзд до Шенгенської зони
Тепер ми їх не побачимо до самого виїзду з неї. Попереду в нас: Будапешт, Відень, Мюнхен, Дрезден, Берлін і Варшава. Позаду залишились льодові гірські дороги та снігові рівнинні дороги України. Попереду, після ста кілометрів туманного угорського шоссе, нарешті виглянуло сонце, і розпочались справжні європейські автобани. На першій же угорській автозаправці машини з українськими номерами зупинялись, щоб заплатити за проїзд по платним автодорогам. Хоча нам вистачило менше ніж пів дня, щоб перетнути цю країну зі сходу на захід, але найменше плату брали за чотири дні – близько 8 євро.
На відміну від Австрії. Тут не давали ніяку наліпку на скло, а просто номери автомобіля заносили до спеціальної електронної бази. На автобані стояли відеокамери, які зчитували інформацію. Щоправда, як з потоку вилучались автомобілі-неплатники, не доводилось бачити, а на собі експериментуати не хотілось.
Взагалі, проїхавши цього дня автобанами Угорщини, Австрії та Німеччини більше тисячі кілометрів, жодного поліцейського ми не побачили. Дійсно, а що їм робити на автобанах, на яких в Німеччині немає взагалі обмежень у швидкості, три полоси в кожному напрямі з яскравою розміткою, та гігантськими покажчиками напрямків руху та бокових з’їздів?
А в Австрії до цього ж високий бетонний бар’єр повністю закриває фари зустрічних машин. І хоча по території Баварії, траса пролягала передгір’ями Альп, майже такими за висотою, як наші Карпати, але менше ста кілометрів на годину там не їхали навіть вантажівки.
З’їхали з автобану мало не в центрі Мюнхена, ще кілька хвилин їзди вузенькими, але яскравоосвітленими вуличками з святковою новорічною ілюмінацією, і навігатор вивів нас до потрібної адреси.
Родичі чекали гостей, і коли ми припаркувались під самими їх вікнами, вийшли зустрічати. Зазвичай, ці вузенькі вулички до того ж з обох боків вщент заставлені автомобілями і нам просто пощастило припаркуватись так близько біля дому. Поруч знаходилась відкрита парковка для викладачів розташованої неподалік гімназії, і хоча в ці дні в школі були канікули, жоден з жителів прилеглих будинків туди автомобіль не ставив – стоянка ж не для них.
Мікрорайон вважається типовим для Мюнхена – дво, триповерхові будиночки на дві – шість квартир з малесенькими двориками, і лише де-інде з гаражами. Біля шестиквартирного будинку брата теж стояла будочка, схожа на гараж, але, як виявилось пізніше, це був не просто гараж, а в’їзд до підземної парковки, яка займала весь підземний простір під двома такими будинками.
Велосипеди Мюнхена
Крім безпосередньо місць для авто з двоповерховими механічними під’йомниками, там же розміщується котел на дерев’яних пелетах з повністю автоматичним обладнанням та побутові приміщення жителів перших поверхів(пральні, сушилки, кладовки, місця для велосипедів,тощо). Але більшість велосипедів Мюнхена (та й інших німецьких міст) зимують не в теплих гаражах, а просто неба. Біля будинків, станцій метро, магазинів і просто вздовж доріг та парканів, і часто навіть без замків. В Німеччині є фірми, в яких можна взяти напрокат велосипед в одному кінці міста, переїхати в інший, і там здати його.
Німецький музей техніки
Наступного дня ми розпочали свою велику автомобільно-технічну екскурсійну програму відвіданням Німецького музею техніки. Я вже вдруге був в цьому музеї, а брат взагалі має річний абонемент на його відвідини (ви можете собі представити собі таке у нас?). Оглядини відділу гірської справи нагадало мені, що колись в Києві на ВДНХ був подібний павільйон з макетом шахти та шахтного обладнання, але він давно-давно не працює.
Десятки парових машин, катерів та човнів(і навіть підводних), літаків і вертольотів, сотні запчастин і деталей до них, тисячі технічних приладів, інструментів та обладнання починаючи з найдавніших часів і закінчуючи надсучасними розробками. Більшість експонатів діючі, моделі виконанні з надзвичайною точністю та достовірністю, спеціальні екскурсоводи проводять уроки з школярами з питань історії техніки і технологій (наприклад всім класом виробляють папір, або плетуть канати по старовинним рецептам).
На одному з поверхів обладнано зали для найменших відвідувачів. Тут встановлені діючі макети каналів, шлюзів, водяних млинів та насосів, і малюки водять іграшкові флотилії з таким ентузіазмом, що мами потім сушать весь одяг у спеціально обладнаній поряд кімнаті. Великий яскравий пожежний автомобіль буквально відданий “на растерзание” малолітнім любителям техніки, а найбільшою популярністю користується звуконепроникна кімната з маленькими та величезними барабанами.
Там дітям можна робити те, що ніколи, ніколи не дозволять робити дома – голосно і донесхочу гупати в барабани. Про різноманітні комплекти конструкторів, комп’ютерні розвиваючі ігри, оптичні та фізичні атракціони можна розповідати теж дуже довго. Більше п’яти годин з невеликою перервою на обід нам вистачило, щоб поверхнево оглянути всі зали музею, а щоб детально оглянути всі експонати, напевно, й місяця не вистачило б.
Наступних півдня пішло ще на перегляд сотень моделей старовинних автомобілів, велосипедів і мотоциклів, локомотивів і вагонів в транспортному відділенні музею, яке розташоване поблизу знаменитого поля, на якому щорічно проводять пивний фестиваль “Октовбер-фест”. Коли ми проходили через цей майданчик, на ньому розбирали павільйони передріздвяної ярмарки.
Музей “БМВ”
Після перегляду сотень автомобілів різноманітних країн і часів, ми пішли в місце, де автомобілі і мотоцикли були лише однієї марки – “БМВ”. Поруч з оригінальною будівлею конструкторських та інженерних бюро концерну, розташувався музей та суперсучасний “BMW-Welt” (павільйон “Світ БМВ”). Тут на найновіші моделі можна було не тільки подивитись, але й посидіти за кермом, а в принципі, навіть і купити. В музеї ж можна було побачити всю історію баварського концерну, який починав з виготовлення авіаційних двигунів, а продовжив сотнями моделуй та мільйонами екземплярів супер автомобілів і мотоциклів.
Це був єдиний музей в нашій подорожі, в якому був аудіогід російською мовою, тому на будь-яке своє запитання можна було почути детальну відповідь. Та й публіки російськомовної в цьому місці теж було, напевно,більше ніж німецькомовної. За одягом і розмовами було видно, що в більшості це відвідувачі альпійських гірськолижних курортів, які в додаток до “основної” програми обрали ще й культурно-технічну. Два дні музейних походів виявились не легшими ніж два дні тривалих переїздів, і тому лише гарно відпочивши, наступного ранку наше авто взяло курс на північ.
Німецькі автобани, напевно, все-таки найкращі в Європі
Найголовніша перевага – вони безкоштовні, не менш важливо і приємно те, що на них немає верхнього обмеження швидкості (приємно, звичайно, для власників потужних швидкісних автомобілів), і в більшості з них є по три смуги руху в кожному напрямку. Саме тому, дорога від Мюнхена до Дрездена була швидкою і приємною. На шляху зустрічалось дуже багато вітряних електростанцій, вони в західній Європі все більше і більше витісняють теплові електростанції, що працюють на дорогому російському газі, і до того ж ВЕС набагато екологічніші.
З’їхавши з автобана на міські вулиці Дрездена, та трохи попетлявши на них, за допомогою навігатора під’їхали до комплексу відбудованих будівель музеїв та галерей, серед яких знайшли і музей транспорту. Звичайно, в цьому місті основний туристичний потік пливе до знаменитої картинної галереї, ми бачили навіть взвод вояків німецької армії, які туди прямували, оглядаючи по дорозі інші архітектурні пам’ятки. Але програма нашого індивідуального туру галереї не передбачала.
Транспортний музей Дрездена
Експонати транспортного музею Дрездена відрізнялись від мюнхенських, і як виявилось потім і берлінських. Насамперед тим, що значна їх кількість розповідала про “гедеерівську” історію автомобіле- та моторобудування і аналогічні віхи історії країн соціалістичної співдружності. А в величезному діючому макеті залізниці, в якості автомобілів використані моделі радянських авто (“Москвичі”, “Жигулі”, РАФи, КАМАЗи та інші).
Поки гуляли по музею, вже й звечоріло, і на вулицях міста розпочався “час пік”. Тому зі стоянки, на якій ми безкоштовно припаркувались, виїхати не могли майже півгодини. І лише поліцейська машина, яка їхала в цьому потоці, зупинилась, і пропустила нас. Ми, звичайно, подякували, мигнувши “аварійками”, але тут же, через кілька хвилин, порушили правила, тому що пропустили потрібний поворот. Добре, що поліцейські повернули на мить раніше.
Берлінський музей техніки і транспорту
В Берлін в’їхали вже тоді, коли час автомобільних пробок вже закінчився, тому навігатор досить швидко вивів нас до потрібної адреси, де живуть наші берлінські родичі. А живуть вони буквально за кілька кварталів від музею техніки і транспорту, який розмістився на території колишніх паровозних депо. Тому, незважаючи на теплий прийом рідні, вже наступного ранку ми чи не першими прийшли до музею.
Знову десятки залів, сотні транспортних засобів і тисячі інших технічних пристроїв від найдавніших до найсучасніших. Багато механізмів та моделей діючі. Працює цілий металообробний цех, верстати якого, як і сто років тому, приводяться в рух від парового двигуна через пасові передачі і встановлені під стелею вали. Знову ж багато діючих пристроїв розраховані на те, щоб школярі класами не просто слухали про історію, а повністю в неї занурились, виробляючи пряжу чи полотно так, як це робили їх стародавні предки.
Стенд Матіаса Руста
Мою увагу привернув стенд і телевізор біля нього, який стояв в досить чільному місці. А розповідалось там про славнозвісний (чи безславний) політ німця Матіаса Руста, який приземлився на Червоній Площі в Москві. Це сталось в травні 1987 року. Через півроку я служив в частині ППО Московського округу, і ми на занятті розбирали режим роботи радіолокаторів, які пропустили Руста. Але, на озброєнні тоді (а, напевно, в українській армії і зараз), стояли лампові РЛС, які маленькі низьколетючі цілі просто не бачили. Для радянської ППО, та і для всієї радянської системи проліт Руста дійсно був, м’яко кажучи, не дуже приємним епізодом, а для німців він став прикладом технічної сміливості, якому присвятили почесне місце в музеї.
Спектрум
Поруч з музеєм, розташований триповерховий комплекс різноманітних фізичних атракціонів “Спектрум”. Тут, в десятках залів, можна власноруч провести сотні різноманітних електричних, оптичних, акустичних, механічних та інших дослідів. Під час екскурсії можна повторити (а декому й пройти заново) весь курс шкільної фізики.На відміну від звичних музейних табличок “Не торкатись руками”, на кожному експонаті стрілочки до кнопок: “Вмикати (крутити, стукати, тягнути, тощо) тут”. На жаль, щоб прочитати всі пояснення, знань моєї німецької не вистачало, але тоді, для пояснення сину, ставали у нагоді знання фізики.
Ретросвіт
Наступного дня відвідали чи не найбілшу в Німеччині приватну колекцію старовинних автомобілів. Вхід, на відміну від музеїв, тут був безкоштовним, а на кожному авто, крім його історичних та технічних характеристик, стояла ціна. Так, при бажанні, кожен може придбати старовинну автівку, але чи вдасться комусь привезти і “розмитнити” його в Україні – це вже інше питання.
Тут же були майстерні, в яких відновлювались антикварні авто та ремонтувались сучасні автомобілі марки “Феррарі”, “Мазератті” та “Ягуари”. І на деяких авто, які чекали своєї черги на ремонт, ми побачили російські номери. Недешеве задоволення утримувати таке авто, техобслуговування якого можуть зробити лише за тисячі кілометрів.
Також цього дня відвідали модельний магазин – мрію кожного моделіста. Тут продавались тисячі модельок паровозів, тепловозів, рейок, автомобілів, будинків та їх різноманітних частин. Моделі будь-якого ступеню збирання, пристрої для їх збирання, фарби, клеї та інше. З такої кількості вибрати довгоочкуваний подарунок сину було зовсім непросто.
Родичі за кордоном
Вечорами, за святковим столом (візит припав на святкування Православного Різдва) багато спілкувались з родичами на теми життя в Німеччині та Україні. Тітка родом з Вінницької області, свого часу вийшла заміж за молодого німецького вченого з ГДР, який часто приїздив до радянських науковців, навіть брав участь у міжнародному проекті “Інтеркосмос”. Після падіння Берлінської стіни все змінилось. Західні німці більш довіряли тим, хто співпрацював з американськими, а не радянськими науковцями. Хоча врешті-решт вдалось довести необхідність досліджень, яким присвятив все життя доктор медицини, але все ж, як кажуть, “осад” залишився.
Тітка ж працювала і працює перекладачем, тільки зараз вже не російським, а українським, і бере активну участь в культурному та економічному житті української громади в Берліні. Вона приймала участь в організації і проведенні україно-німецьких економічних та культурних форумів, які проходили в Криму та на Кіровоградщині. “А чому ж не на Житомирщині?” – звичайно ж, запитав я. “А ніхто не запрошував”,- почув у відповідь.
Їхні сини, поки були студентами, встигли побувати і попрацювати і в Америці, і в Африці, і в Китаї. Проте і з дипломами університетів отримати достойне місце роботи в Німеччині досить важко.
В цілому, після спілкування з німецькими родичами, так як і з ізраїльськими, я міг оцінити і співставити – як працюють в Україні, і як за кордоном. Мені здалось, що там все-таки важче. Хоча в кредит і можна отримати відразу майже все, але розраховуватись приходиться дуже і дуже довго.
Отже, кілька Берлінських днів нашої подорожі швидко промайнуло, і вранці восьмого січня виїхали в напрямку Варшави. Напередодні, в вечірніх новинах, німці розповідали, що багато річок вийшло з берегів, але на річці Одер, яку ми повинні були переїжджати на шляху, заздалегідь криголамами зламали кригу, і тому ситуація тут не так катастрофічна як на Рейні. Дійсно, ми бачили на шляху залиті водою широкі долини річок, але до затоплення автошляхів справа не дійшла.
В Варшаві по навігатору під’їхали в самий центр міста, та в дворі біля якогось посольства знайшли місцину, щоб припаркувати авто. Добре, що це була субота, на вихідних тут можна паркуватись, до того ж і безкоштовно. Переночували в молодіжному хостелі – недорого та цікаво. А вранці пішли до технічного музею.
Чесно кажучи, після музеїв Мюнхена та Берліна, він видався маленьким і не дуже цікавим. Хоча й розташувався в найбільшій споруді Варшави – сталінському “хмарочосі”, точній копії знаменитих московських “висоток”, яку в 1950 році збудували радянські будівельники.
Повернення
Отже, після того, як ми “поставили галочку” в останньому пункті запланованого туру, шлях нашої невеличкої експедиції попрямував додому. Кордон пройшли напрочуд швидко. В напрямку з Польщі в Україну в неділю ввечері на пропускних пунктах взагалі нікого не було, хоча в зворотньому напрямку черга розтяглась чи не на кілометр.
Сказати, що одразу відчули українські дороги не можна. Тому що вже з самої Варшави у східному напрямку дороги стали поганенькі, а на українському боці кілька кілометрів після кордону були пречудовими. Зате потім ми згадали де ми живемо. Такої жахливої дороги, як біля Ковеля, я вже давно не бачив. До того ж опустився сильний туман, а їхати прийшлось вже по-темному.
Траса між Ковелем та Луцьком на Рівне трохи краща, але зовсім не схожа на дорогу, якою вболівальники мають їхати на матчі Євро-2012. І лише коли виїхали на магістраль Львів-Київ, нарешті відчули, що і у нас можуть будувати дороги. Але на самих гарних ділянках автотраси стояли знаки з назвами населенних пунктів на білому фоні, а відразу, або трохи далі, за ними стояли патрулі ДАІ…
Та і на цьому майже автобані, на об’їзді Новоград-Волинського “влетіли” в таку яму, що думали колесо відпаде. Тільки повернули за поворот, а там вже стоять дві автівки – в одній вже міняють колесо, а в другій лише оглядають.
Але, ні дороги, ні туман, ні ДАІ, ні втома, не завадили нам доїхати пізно вночі до Бердичева. 3800 кілометрів позаду, сотні фотографій та море емоцій. Вранці син пішов в школу, а я на роботу, описувати цю подорож та … мріяти про наступну.
Організатори конкурсу “ДАТУР” – тур в Європу в подарунок!”:
ТА «Датур»: (0412) 36-12-33 ,41-27-60, 0674105173,
Главный редактор Репортер Житомира Сергей Фещенко (067) 2949035