Неможна претендувати на істину в останній інстанції, оскільки в історії війни ще багато невивченого. Але інакше поглянути на неї дають можливість навіть деякі цифри.
18 років у Радянському Союзі не святкували День Перемоги. З 1947 року довгий час це свято фактично не відзначалося і було робочим днем. Вперше широко було відсвятковане у СРСР лише через майже два десятиліття – в ювілейному 1965 році. Тоді ж День Перемоги знову став неробочим.
Скасування свята деякі історики пов’язують з тим, що радянська влада неабияк побоювалася незалежних і активних ветеранів. Офіційно ж було наказано: про війну забути, всі сили кинути на відновлення зруйнованого війною народного господарства.
Протягом 10 років після Дня Перемоги Радянський Союз формально перебував у стані війни з Німеччиною. Вийшло так, що, прийнявши капітуляцію німецького командування, Радянський Союз вирішив не підписувати мир з Німеччиною, і тим самим залишився з нею у стані війни. І лише 25 січня 1955 Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про припинення стану війни між Радянським Союзом та Німеччиною», тим самим юридично оформивши закінчення бойових дій.
З 7 до 43 мільйонів зросла кількість радянських громадян, убитих під час Великої Вітчизняної Війни.Радянська влада не горіла бажанням займатися реальним підрахунком втрат за час бойових дій. Тому відразу після завершення війни Йосип Сталін «зі стелі» взяв цифру 7 мільйонів чоловік. Щоправда, на Заході відразу відзначили, що дана цифра не відповідає дійсності. Проте до смерті Сталіна число не переглядалося.
Вже після розвінчання «культу особистості» ця цифра зросла до «більше 20 мільйонів» (про це сказав тодішній генсек Хрущов). Реальне ж дослідження втрат почалося лише в кінці 1980-х років. Тоді вже почали говорити про майже 30 мільйонів. Згідно з оцінкою російського публіциста Бориса Соколова, загальні людські втрати СРСР у 1939-1945 рр.. в 43 448 тис. чоловік, а загальне число загиблих у лавах Радянських Збройних Сил у 1941-1945 рр.. в 26,4 млн. чоловік (з них 4 млн. чоловік загинуло в полоні). Якщо вірити його даними, то співвідношення втрат бійців Червоної Армії і Вермахту на Східному фронті досягає 10:1. Однак питання про кількість загиблих до цих пір залишається відкритим, і навряд чи на нього коли-небудь зможуть дати остаточну відповідь.
80 тисяч радянських офіцерів під час Великої Вітчизняної війни були жінками. У цілому ж на фронті в різні періоди зі зброєю в руках боролося від 600 тисяч до 1 мільйона представниць слабкої статі. Вперше у світовій історії в Збройних Силах СРСР з’явилися жіночі військові формування. Зокрема, з жінок-добровольців було сформовано 3 авіаційні полки: 46-й гвардійський нічний бомбардувальний (войовниць з цього підрозділу німці називали «нічними відьмами»), 125-й гвардійський бомбардувальний, 586-й винищувальний полк ППО. Також були створені окрема жіноча добровольча стрілецька бригада і окремий жіночий запасний стрілецький полк. Жінок-снайперів готувала Центральна жіноча школа снайперів. Крім того, була створена окрема жіноча рота моряків. Варто відзначити, що воювала слабка стать досить успішно. Так, звання «Герой Радянського Союзу» за час Великої Вітчизняної війни отримали 87 жінок.
5 мільйонів 691 тисяч літрів горілки випили лише за грудень 1942 року.Цікаво, що згідно з секретними додатками до постанов Державного комітету оборони зафіксовано: на всіх етапах війни, переможних і провальних пили в Червоній армії приблизно однаково. Приміром, вже в грудні 1943 року Червона Армія «вжила» 5 млн. 665 тис. літрів.
Правда, міцні напої надавались не всім. 20 липня 1941 головний «постачальник» СРСР Анастас Мікоян запропонував у своїй постанові «встановити, починаючи з 1 вересня 1941 року, видачу 40-градусної горілки в кількості 100 грамів на день на людину червоноармійцям і начальницькому складу діючої армії». Але Сталін після слів «складу» дописав «військ першої лінії».
Близько 400 тисяч нагород і медалей не були видані радянським ветеранам. Причому, до закінчення Великої Вітчизняної війни не було вручено близько трьох мільйонів нагород. Крім високої ротації особового складу (когось перевели, когось – в лазарет, а багато гинули), причиною такої затримки став банальний брак самих орденів і медалей. Не встигали випускати.
Відразу після війни Головне управління кадрів Міністерства оборони, архівні служби, військкомати почали активно займатися розшуком нагороджених. До 1956 року було вручено близько мільйона нагород. Потім розшук, по суті, припинився. Видавали тільки в разі звернення громадян. За наступні десятиліття було вручено ще близько півмільйона орденів і медалей. Однак 400 тисяч орденів, що залишилися, навряд чи вже коли-небудь знайдуть своїх героїв: справжніх ветеранів вже практично не залишилося в живих.
Більше 400 осіб вчинили подвиг, аналогічний «матросовському». Першим, хто пішов на амбразуру, став молодший політрук танкової роти Олександр Панкратов. 24 серпня 1941 в боях за оборону Новгорода Панкратов закрив собою ворожий кулемет, що дозволило червоноармійцям без втрат зайняти плацдарм. У цілому ж, до «розпіареного» Олександра Матросова, аналогічний подвиг вчинила 58 осіб.
334 населених пунктів в Україні були спалені німецькими нацистами разом з усіма жителями.Найбільшим містечком, знищеним загарбниками, стала Корюківка Чернігівської області. За два дні з 1300 будинків були спалені 1290, вбито і спалено – 7 тисяч жителів містечка.
За даними істориків Дробязко та Романько, під час війни на службу до німців перейшло близько 400 тисяч поліцаїв. Правда, дана цифра досить умовна, оскільки перевірити її не є можливим. По-перше, частини регулярної армії СРСР у полон поліцаїв намагалися не брати. Їх нищили відразу. Крім того, починаючи з 1942 року, багато хто почав переходити до партизанів. Вже до 1944 року подібні переходи стали масовими, і тільки поліцейські, у яких були руки в крові по самі лікті, залишалися вірні німцям.
5 мільйонів 270 тисяч бійців Червоної Армії потрапило в полон до німців. Їх утримання, як зазначають історики, було просто нестерпним. Про це свідчить і статистика: з полону на батьківщину повернулося менше двох мільйонів солдатів. Тільки на території Польщі, за даними польських органів влади, поховано понад 850 тисяч радянських військовополонених, загиблих в нацистських таборах.
Головною аргументацією подібної поведінки з боку німецької сторони була відмова Радянського Союзу від підписання Гаазької і Женевської конвенцій про військовополонених. Це, на думку німецької влади, дозволяло Німеччині, що раніше підписала обидві угоди, не регламентувати умови утримання радянських військовополонених цими документами. Однак насправді Женевська конвенція регламентувала гуманне ставлення до військовополонених незалежно від того, чи підписали їх країни конвенцію чи ні.
Ставлення Радянського Союзу до німецьких військовополонених відрізнялося в корені. У цілому з ними поводилися значно гуманніше. Навіть за нормами неможливо порівнювати калорійність їжі полонених німців (2533 ккал.) проти полонених червоноармійців (894.5 ккал.). У результаті, з майже 2 мільйонів 400 тисяч бійців Вермахту не повернулося додому трохи більше 350 тисяч чоловік, пишуть .