3 липня у другому читанні з численними порушеннями Закону про Регламент Верховної Ради був ухвалений «мовний» законопроект.
На мою думку, ухвалення «мовного» закону матиме руйнівні наслідки. Окрім шкоди для єдності, соборності нації він нічого не дає. Він не відображає ті реальні потреби, які має сьогодні українське суспільство.
Можна говорити про два аспекти в цьому питанні – політичний та правовий. Якщо іти політичним шляхом, то потрібно, щоб наступна Верховна Рада відмінила цей закон. Якщо йти правовим шляхом, тут варто нагадати ініціаторам та тим, хто голосував за закон, про те, що ст. 10 Конституції України єдиною державною мовою визначає українську. Реально та юридично цей статус втрачається на частині території країни, тому очевидне порушення основного закону.
Отож потрібно було б звертатись до Конституційного Суду. Проблема проте полягає в тому, що цей орган низкою своїх рішень похитнув довіру суспільства щодо здатності стояти на охороні Конституції.
Є можливим, хоч і малоймовірним, що Президент країни поверне вказаний закон до Верховної Ради зі своїми зауваженнями, тобто скористається повноваженнями визначеними п.30 ст. 105 Конституції України щодо накладання вето.
Тепер вже очевидно, що коли правляча партія у якості аргументу на виборах використовує мову чи підвищення пенсій – це говорить про глибоку кризу їхньої політики та результатів діяльності, оскільки нічого іншого вона запропонувати не може. Це остання соломинка, яка, як відомо, нікого ніколи не рятувала.