Моє дитинство було найщасливішим.
Адже я не мав, здається, аж до дванадцяти років телевізора. Не мав і навіть не знав, що таке комп`ютер. Не грався і в дитячі парламенти, не відвідував ніяких кастингів чи ще щось подібне, чим так люблять забивати голову сучасним дітям дорослі дяді, які бавляться політичнми та іншими шоу, котрі приносять їм багато грошви.
Зате ми завжди з сестричкою мали новорічну ялинку. Справжню. Живу. З лісу. За кілька днів до Нового року, коли вікна нашої оселі були вже щільно вимережані морозом, а за вікнами гуляла білопінна віхола, наш татко йшов на базар і приносив звідти невисоку вічнозелену красуню (а, було, що нам її привозили знайомі лісники). Батькові дужі й мозолясті руки пахли каніфоллю (я добре знав цей запах, бо ходив на радіогурток), а вушанка і плечі були щедро притрушені снігом. Від них ішов густий прохолодний дух зими.
Все те дійство відбувалося ввечері тридцять першого грудня. У цей день татко, поснідавши, йшов на вулицю відкидати сніг, рубати дрова. Потім розтоплював грубку, що вона аж гула, мов паровик. І вже опісля приносив із прохолодних сіней зеленопишне диво. В одній з двох, але найбільшій, кімнат нашого будинку прикріпляв до дерев`яного стільця саморобну металеву зірку з такою ж саморобною вазою з відрізка старої металевої труби посередині. Наливав туди води і всталяв у ту „вазу” ялинку (вона від того стояла в нас іноді аж до кінця січня).
Іноді то була сосонка. Мені чомусь більше подобалася саме вона – за розкішні, ніби пухнасті голки. Щойно її вставляли в згадану „вазу” – знайомий каніфольний запах заповнював усі хатні закутки. Хотілося самому сісти під той стілець і безкінечно спостерігати за батьками, сестрою, які заходжувалися наряджати новорічну красуню. Але тато не давав мені байдикувати. Брав чималу пятикінечну зірочку з червоного пластику, підсаджуав аж до самої верхівки пахучої дивини, і я, радий до безтями, прикріпляв там „макушку”. А потім моя сестричка вішала на гілочку скляні іграшки, а сріблясті „дощики” – мама…
Насамкінець ми прикрашали зеленохвойні гілочки ватою. Здавалося, пухкий сніг притрусив нашу красуню.
Та мама клала край тим „оглядинам” словами: „Нумо всі допомагати мені!” І ми охоче робили кожен свою справу. Мама викладала до тарілок свої „фірмові” страви: вінігрет, олів`є, холодне зі свинячих ніжок, салат із свіжої капусти. Татко відкривав консервовані гриби (ми їх дуже любили гуртом збирати), помідори, діставав з діжи квашені яблука. Сестра сервірувала стіл. А я майстрував дідуха (роблю це й досі). Нарешті ми всі збиралися за святковим столом, вмикали на всю потужність радіоприймач і чекали на „бемкання кремлівських курантів”…
На ранок ми з сестричкою бігли до великої кімнати і стрімголов кидалися під ялинку, де вже зачекалися новорічні подарунки: цукерки, і… мандаринки. Ми вдячно цілували татка з мамою і обіцяли бути слухняними протягом року.
…Я й до сьогоднішнього дня пам`ятаю запах тих дитячих мандаринок, мамині сльози радості, таткову щиру посмішку. І сам вже котрий рік ходжу на базар або до знайомих лісників за лісовою красунею. Вибираю тільки пишну сосонку. Ставлю її в ту металеву зірку з „вазою” з труби, що змайстрував татко і самотужки прикріплюю ту ж червону пластикову зірочку на її вічнозелену маківку. А ще кладу для доньки під розкішну хвою багато цукерок і мандаринок.
Тридцять першого допомогаю дружині готувати „фірмові” вінігрет, олів`є, салати, викладаємо на тарілку консервовані грибочки (власного посолу), ставлю на стіл саморобного дідуха, вмикаю на всю потужність… телевізор. І всі ми чекаємо новорічний бій курантів біля ялинки мого дитинства.