Одного разу, коли в’янув цвіт черешні та падав на землю дешевими прикрасами із сукні нареченої, моя бабуся запитала у мене:
– Який у тебе сенс життя?
– Не знаю, – відповіла.
– У твоєму віці, – мовила бабуся, – (а мені тоді було вісім років), – я уже знала, що сенс життя у тому… щоб жити. А розуміння цього прийшло до мене після того, як я перехворіла скарлатиною. Пізньої осені попала під важкий дощ, від якого, здавалося, можуть зламатися плечі, а на свій день народження, який збігається із днем святого Андрія, була уже важко хвора.
Пам’ятаю, як до мене підходили то мати, то батько і тримали мою руку. Моє тіло було таким гарячим, що могло залишити на чужій шкірі опіки.
Лікар порадив дорогі ліки та добре харчуватися, проте ні на те, ні на інше коштів не було.
Як я вижила, не знаю. В середині весни, під шурхіт пробуджених дерев, під корою яких текли цілющі соки, мене на ряднині винесли в садок. Я була тонка і вибілена, мов молоде жабеня, яке зростало в підземеллі. На моїй шиї були потворні шрами від страшних болючих наривів, об які й досі можна порізати очі.
І тоді, нарешті вдихаючи повне чудових пахощів, а не смороду власної гнилі, повітря, я тихо славила радість і насолоду від життя.
Стояла пізня осінь і розкутий вітер підійняв моє волосся вгору, утворюючи сітку, яка могла упіймати приблудного птаха. Навколишні антени здавалися обелісками, а я – загубленою дитиною на старому капищі.
Навпроти виднілося безліч будинків, чиї освітлені та чорні вікна нагадували літери, що складалися у слова, ті – в речення, а вони – в бабусину розповідь.
Перед цим млява і неуважна, раптом прокинулася і заволала. Мій крик, подібний сніговій лавині, підхопив протяг і миттю розірвав на тисячі клаптів. Частину нанизав на ґрати мого волосся та обліпив фігуру, а решту розпорошив містом, лякаючи мандрівників, котрі заблукали.