Куди ведуть військо запорізьке ці івансусаніни?…
(несвяткові роздуми з нагоди свята Захисників Вітчизни 23 лютого).
Заява міністра оборони України з російським походженням Павла Лєбєдєва про переведення нашої армії на контрактну основу і припинення призову юнаків на строкову службу вже з наступного року виглядає як турбота про обороноздатність країни лише на перший погляд.
Аналіз дій влади щодо армії за всі роки державної незалежності свідчить про те, що обороноздатність країни не є тією проблемою, яка знаходиться серед пріоритетів її діяльності.
Ліквідація не лише стратегічної, а й тактичної ядерної зброї, стратегічної авіації, передача Чорноморського флоту, який за будь-якими сценаріями розподілу союзного майна мав би повністю належати Україні, постійне скорочення чисельності і фінансування армії – лише маленька верхівка айсберга.
Сьогодні в українській армії несуть службу 55 тисяч контрактників, 43 тисячі солдатів і сержантів строкової служби. До них після реформи додадуться 15 тисяч пожежників і МНС-ників.
Після «дембеля» призовників 2012 року для доведення до 100 тисяч армійців і скорочувати нікого не треба буде.
Ідея скорочення армії була б логічною при вступі країни в якийсь міждержавний оборонний союз. Про можливість такого союзу із Росією не хочеться навіть писати, не бачу жодного смислу в безнадійних суперечках з його прихильниками.
Після обрання президентом Віктора Януковича в 2010 році влада відмовилась від курсу на вступ до НАТО і проголосила позаблоковість України.
Але позаблоковий статус вимагає від держави утримувати свою обороноздатність на рівні, який забезпечував би можливість відбиття потенційної агресії з будь-якого боку.
Для цього елементарно потрібно хоча б одне з трьох:
1. Або збільшення чисельності контрактної армії в 3 – 5 разів порівняно з існуючою (відповідно до нормативів в інших позаблокових країнах та чисельності армій потенційних агресорів) з відповідним збільшенням її фінансування та технічного оснащення.
2. Або переведення армії на якісно вищий рівень боєготовності, який передбачає надзвичайно високі фінансові витрати на технічне переоснащення і впровадження сучасних високотехнологічних методів ведення бою.
3. Або загальний військовий обов’язок (як в колишньому СРСР, Ізраїлі, Швейцарії, Австрії, Китаї та ін.) з проходженням військової підготовки всією чоловічою частиною населення, яка зможе реально захищати країну на випадок агресії.
На оборону в бюджеті України на 2013 рік планується спрямувати 15,7 млрд. грн., або 1,96 млрд. дол., що у півтора-два рази менше, ніж у позаблокових Швейцарії чи Фінляндії, які в кілька разів менші за Україну територіально і за чисельністю населення.
До того ж, як вважають експерти, велика частина і так куцого оборонного бюджету України тупо розкрадається.
Порівняння сумарної чисельності армії з чисельністю так званих правоохоронних органів переконливо свідчить, що владу абсолютно не хвилює обороноздатність держави. Її хвилює лише власна безпека.
Внутрішні війська МВС зараз налічують 33 тис. військовослужбовців, прикордонні – 50 тис., міліція – 240 тис. (на весь велетенський Радянський Союз було лише 100 тисяч міліціонерів!), війська СБУ – 42 тис., разом 365 тисяч військовослужбовців.
А крім них у владних олігархів створені вже власні маленькі армії, які лише злегка засвітились на виборах під виглядом «журналістів» у спортивних штанях.
Приватні охоронні структури, під шумок «справи Мазурка» законно озброєні травматичною зброєю та спецзасобами, налічують в Україні, за різними оцінками, від кількох десятків тисяч до кількох сотень тисяч «журналістів» у спортивках.
Особистих охоронців Президента України стало близько 170 чол. (Л. Кучму охороняли 40 охоронців). Під Межигір’ям, де живе Янукович, дислокується мобільна вогнева група протиповітряної оборони.
Недофінансована і недоозброєна армія держави після реформи налічуватиме 100 тис. разом з цивільними.
Нещодавно ми відзначали чергову річницю бою під Крутами в 1918 році, в якому відбивати агресію озброєних до зубів російських головорізів Муравйова Україна змогла виставити лише 300 молодих хлопців-студентів.
Керівництво незалежної України тоді, так само як і зараз, навіть думки не допускало про можливість збройної агресії з боку Росії.