7-го лютого цього року виповнилося 8 років, як не стало талановитого журналіста, письменника, чуйного батька і ніжного чоловіка, справжнього друга Василя ОСТАПЧУКА.
Справжні друзі як гроші: вони є, або їх немає. А мені пощастило. Ми познайомилися з ним в столиці, на якомусь журналістському форумі. Нас заселили в один готельний номер. Я щойно одружився, тож виставив на столик біля себе фото дружини. А він мав принцип: кохану треба вести у власний дім. Все сміявся, взнавши про мої прийми.
Та виходило в нього це не злорадно, навпаки – навіть дещо співчутливо, але з долею дружньої іронії. Пізніш і я вже смявся, коли довідався, що він теж потрапив у прийми.
Нарівні з інформаційними вів гумористичну передачу, виступаючи в ролі сільського балагура діда Панька. Слухав я кілька разів його, себто мого вусатого комедіанта, і щоразу брався за живіт від реготу. Таким же веселим і несподіваним було його вітання на мій день народження.
Коли на світ з`явилося друге число «Апокаліпсиса», він зателефонував і сказав: «Привіт, вусаню! Чув, ти газету почав видавати. Дивуюсь просто, як одважився… Тримайся! Чекай на матеріали, одного автора ти вже маєш».
Потім тих дзвінків було безліч. Хоча йому не вистачало часу навіть відповідати на листи слухачів. Позаяк я усвідомив, що сльоза, розділена на двох, то – півсльози, радість навпіл – удівічі більша. Проте ми ніколи не вихвалялися своєю дружбою. І цінували її по-своєму. Тож його нутро доповнювало моє, а, можливо, навпаки…
Ми тікали від буденного на берег звивистого й стрімкого Вужа, бо тут, як говорив друг, не було куди поспішати. Ніби зупинявся час за шматком дешевої ковбаси і пляшки «Житомирської». Розлучалися без обіймів і зайвих слів.
А на ранок знову лунав дзвінок. Тоді настрій брався невідомо звідки. Його жартівливий і водночас розважливий голос ніби фантастичними ножицями вирізав усі суми й сумніви. Негаразди відступали.
Ні, так було не завжди. Ми сперечалися. Навіть, було, не розмовляли. Мовчали. Але ж то – на телефонному дроті. І зовсім недовго. Коли ж зустрічалися, то навіть не згадували про ту слабкість. Випивали по сто грамів, заїдали хлібом з варенням і травили анекдоти. У нього був надзвичайний талант до цього. І не тільки. Я навіть не підозрював, що він сам пише. Гуморить, так би мовити.
Гумор, скажу відверто, був на висоті. Читаєш, і бачиш перед собою живого вусатого, розумного й доброго діда Панька.
Книга вийшла теж добротною. Тож ми як хлопчаки раділи з того. Але у своїх радіопередачах він чомусь завжди розповідав про мої казки та дитячі оповідки про тварин. І повідав якось цікаву історію про кохання двох… собак, надихнувши мене на чергову книгу.
…А на ранок озвалася моя «нокія». Я дрімав в електричці, що пхала мене до столиці. Мобільний розбудив, вселяючи незрозумілу тривогу. Ловив непевний сигнал між станціями в лютневій віхолі. Я натиснув на символ зеленої слухавки – цього разу телефонував колега. Він сповістив зовсім безбарвно: мого друга не стало. А в деталях – не закінчив чергової передачі, працюючи за комп`ютером.
Хтось вихлюпнув відро чорної фарби на замерзлу шибку вагона. Я пішов до тамбуру і закурив, схлипуючи їдким димом. Цвяхом штрикнуло кудись під серце: через день він мав приїхати до мене за своєю новою гумористичною книгою…
Вона пахла свіжою друкарською фарбою, мені здавалося, на всю прощальну залу. Веселі фарби книжкової обкладинки на чорній труні виглядали зовсім недоречно. Серед великої купи живих квітів.
В останній місяць нещасливої зими 2005-го року не стало мого доброго й щирого друга Василя Остапчука.
