Чума на n-ному маршруті

Коли тобі вже «за», ти починаєш гостро відчувати, що не лише цивілізації та держави ходять по колу, яке гордовито називають спіраллю, а й ти сам на кожному новому етапі життя починаєш наново вибудувати в своїй душі надійну з першого погляду матрицю.

Коли тобі лише три, ти прагнеш отримати свободу в простих речах: йти самому поруч з мамою; сидіти як всі в маршрутці а не на руках у дяді від якого загрозливо пахне цибулею і несвіжим пивом о сьомій ранку; бігати по бордюрі а не тротуаром…

Коли вже тобі чотирнадцять, то ти протестуєш за право носити навушники, відгороджуючись від агресивного і лицемірного світу, за право п’яним купатися в фонтані під кінець випускного вечора, що несподівано переріс у випускний ранок…

Це зрозуміло в такі моменти і тіло і душа і місце в світі людей міняється а всякі зміни болючі, тому що вони заставляють думати.

Коли тобі сорок, у тебе вже давно нічого не міняється крім тиску і ваги – маєш регулярний секс, постійну роботу, прописку, програші улюбленої футбольної команди.

Незважаючи на стабільність і ілюзорне покращення, тобі хочеться розірватися на шматки подібно наївній шахідці, обляпавши своїми нутрощами, кров’ю і лайном правильний світ навколо. І тоді у тебе три дороги. Ти стоїш на цьому роздоріжжі, як той протверезівший зранку витязь і не знаєш, що хочеш у житті надбати, і що тобі за це буде. Одні заникують в найтемніші закутки підсвідомості свої думки, продовжуючи йти вірною дорогою. Інші намагаються заглушити крик світогляду у традиційний спосіб, отримуючи гіпертонію, цироз і трипер.

Найдурніші намагаються надолужити згаяний час: дозайнятися спортом за пролежаний на дивані час, дочитати гарні книжки, які вдавалося обминути під час навчання, доростити сина, доробити ремонт, досадити сад…

Якщо у юні роки тобі не було часу взяти в руки класну книжку, тому що як не футбол то «контра» в мережі, тоді не факт, що в сорок ти не знайдеш підходящих відмазок. Як пишуть і кажуть мудрі зануди: той хто хоче робити шукає засоби а хто ні – причини.

Та сучасна технічна революція дозволяє рости з поміж себе не лише в запиленій бібліотеці, сирій аудиторії чи в м’якому кріслі із п’ятдесятьма грамами коньяку. Півгодини в маршрутці на роботу і півгодини назад із аудіокнигою на телефоні і ти вже культурно ростеш як китайський бамбук в сезон дощів.

Наші міста із їхніми заторами, гамором, залізобетонними мурашниками деруть по нервових волокнах, як п’яний віолончеліст, що переплутав ножівку із смичком.

Громадський транспорт в годину пік взагалі переходить за всякі природні межі непристойності – навіть в часи імператора Калігули учасники оргії мали більше вільного простору та свободи дій. Три і більше десятки незнайомих людей, прижаті один до одного різними частинами тіла, завдяки «майстерності» водія та професіоналізму автодору, здійснюють синхронні фрикції.

Оскільки не завжди складаються пари в такій пікантній тисняві, то народ прагне хоч якось відгородитись одне від одного. Тут на допомогу приходять навушники і об’ємні карти пам’яті в телефонах і МР3-плеєрах.

Якщо на кінцевій зупинці маршрутки забитись найвіддаленішій куток і не поринати в меломанські опіатні хмари, а уважно спостерігати за пасажирами і перехожими, то виникає враження, що переглядаєш суперовий фільм Еміра Костуріци. Драми, комедії, фарс, детектив – дивовижна мішанина стилів і напрямів.

Неправі ті хто порівнює постмодерну літературу із спогляданням світу пасажиром громадського транспорту.

Варто лише не бути сліпим, що описує Джаконду через обмацування засраної мухами репродукції на кухні общаги ПТУ. Варто лише уважно придивитися до оточуючих і дати волю фантазії.

Рік за роком я практикував такі розваги. Можна було навіть не ходити на різні андеграундові модні тусовки – все щодня перед очима: півгодини зранку та півгодини по обіді. Коли ж я на ці спостереження наклав аудіокнигу, то отримав справжній культурний шок.

Альберт Камю за своїми поглядами чимось дуже близький мені, хоча до сорока років я не читав нічого крім коротенької його біографії в «Вікіпедії». Колись дуже давно, ми говорили про нього на історії культури та на філософії.

Але розмова між кандидатом наук із мистецтвознавства та студентами природничниками не дуже складалася. Він не міг зрозуміти що ми, професійні жаборізи, переважно вихідці із віддалених сільських шкіл, були так само далеко від світового культурного простору як він від розуміння циклу Кребса.

Здавали ми залік із культурології феєрично і драматично, але то інша історія. Тому в дискусії на семінарі брали участь лише кілька «продвинутих» міських панянок, а може й вони просто пускали «понти».

На філософії щось було але іспит в інституті я здавав піднімаючись стугеньками із викладачем, за два прольоти – дуже поспішав перевестись на індивідуальний план роботи. Ще під час кандидатського іспиту з філософії мені також попався А. Камю але виснажені годинною дискусією щодо гуманітаризації та гуманізації освіти професори вже нічого не хотіли чути.

Виходячи із цих драматичних подій, не дивно, що «Чума» стала першою аудіокнигою на шляху мого запізнілого культурного розвитку.

Заходжу в маршрутку, всідаюсь, у віддаленому від найбурхливішої тисняви, куточку, вмикаю запис. Кілька хвилин і потрясіння. Не я перенісся в тихе зачумлене курортне містечко а чума заполонила засніжені вулиці обласного центру.

Я дивився на людей і бачив їхню приреченість.

Наче хвороба ще не в’їлася в легені, не розлилася замученим пропасницею тілом, не набралася в запалених лімфатичних вузлах-бубонах але вже вільно розгулює тілами, потихеньку отруюючи незахищені душі.

Ніщо так гостро не розкриває абсурдність буття як велелюдна катастрофа як то епідемія чи стихійне лихо. Людина спершу смикається уникнути невідворотності долі, потім злиться на несправедливість світу чи конкретних винуватців нещасть і наприкінці змиряється, затихає, вмирає.

Ця смерть не справжня. Тіло і деякі відділи мозку ще функціонують. Вони приймають душ, п’ють каву, ходять на роботу чи навчання, лайкають «коте» та пересилають мережею листівки на свята. З першого поверхневого погляду це живі люди але у них є емоції та не має почуттів, є секс та немає кохання, є можливості та немає бажань.

Це зомбі – жертви багаторазової лоботомії. Не вірите? Подивіться в пусті очі та камінні обличчя ваших попутників, що сидять, стоять чи висять поруч з вами в маршрутці.

Кінцева. Півкопи пасажирів заходять до охололого тіла «Богдана». Жовта субмарина скрипнула, гаркнула щось на своєму нецензурному машинному сленгу і рушила вперед ще не до кінця очищеними від снігу вулицями.

Водій типовий – п’є каву, цмолить сигарку, дає здачу, свариться з постійною старенькою пасажиркою («…потаму што па графику…») під бандитські пісні «Z-радіо». Під час цього він намагається обігнати конкурента на дорозі де очищено 1,2 смуги у обидва напрями.

Інколи здається, що заглянеш за перегородку і замість небритого темно-сірого мужика побачиш багаторуку богиню Калі, що напаковує повен автобус жертв для якогось свого замороченого ритуалу.

Враження таке, що всі водії маршруток належать до секти тхугів (найщиріші прихильники Калі), які повтікали від репресій лорда Уїльям Бентінка і отримали в нас політичний притулок.

Але це не спроба задовольнити всезадовольняючу покровительку шістдесяти чотирьох мистецтв. Це перша стадія реакції на чуму – спроба уникнути невідворотного. Але ні перегони запакованою до самих запасних виходів маршруткою, ні зміни по десять-дванадцять годин, ні спроби хапнути більше не врятують водія від хвороби.

Чума вже глибоко забралася в його душу і починає свою переможну ходу. Він метушиться, намагається щось зробити, сказати останнім « сама дура» та очі його пустіють, а викиди емоцій це лише передсмертна конвульсія лімбічної системи.

Робота на межі, жінка – дура, дочка – курва, син – лінивий дебіл, коханка з лобковими вошами, баня закрита на ремонт, Динамо Київ заснуло під час виходу на поле, господар хоче в Шарман-Шейх (це вже не 200 а 400 в день), у ДАІ незабаром восьме березня (а це подарунки мамі, дочці, жінці, коханці інспектора те ж саме його начальнику зміни, начальнику РВДАІ, начальнику ОВДАІ… і вони закриють очі на руїну якою він вшиває містом)…

Та скільки б він не крутився не зможе залікувати жодного свого геморою.

Бабуся, що зайшла на кінцевій, не замовкає хвилин п’ятнадцять аж поки натовп пасажирів не заб’є повітряний простір салону так, що звуки проходитимуть скрізь нього як через діжу з водою. Тоді вона переключається на когось із пaсажирів а поки вони як подружня пара, що бере участь в якомусь трофі.

Вона штурман, він ясно – водій. У неї майже ті проблеми, що й у нього: чоловік – алкаш, дочка – курва, син – лінивий дебіл, коханця вже нема і не буде ні з лобковими вошами ні без, баня закрита на ремонт, Динамо Київ заснуло під час виходу на поле і чоловік з цього приводу пішов у запій, вона не хоче в Шарман-Шейх а в Дениші профспілка путівку не дає, тому що профспілки вже немає, у ДАІ незабаром восьме березня а в неї мабуть ні.

Стадію намагання щось змінити в своєму житті вона давно перехворіла але енергія боротьби залишилась. Зараз вона чиста агресія проти будь чого, що трапиться на шляху. Це як оголений провід під високою напругою – хто торкнеться той і отримає. Але агресія її не врятує, тому що вона лише передвісник агонії.

Маршрутка потроху наповнювалась. Незабаром ті що стояли стали висіти затиснені тілами сусідів. За кілька місць від мене сиділа молода дівчина – старшокласниця чи студентка.

Від морозного повітря та тривалого стояння на зупинці з головою покритою лише навушниками, вона стала блідо-синьою як общипана курка, що померла своєю смертю від старості. Цю асоціацію доповнювали величезні металічні сережки та напівпрозорі панчохи на худих кістлявих ногах ледь прикриті недоречною під час десятиградусного морозу мініспідницею. Зате на фоні синьо-блідої шкіри чудово контрастувала яскрава червона помада, накладні пурпурні нігті та густо наляпані тушею вії.

Незважаючи на свій гротескний, але логічний із позиції З. Фройда вигляд, вона могла бути досить приваблива за інших обставин. Вона могла б стати гарною дружиною когось такого як наш водія маршрутки (в перспективі ще молодого), далі мамою такої ж навіженої дівчини як сама, далі бабусею, що мріє про профспілкову путівку в Дениші.

Може вона й стане. Я впевнений що стане. А зараз сиділа в переповненій єловій субмарині і тупо переключала пісні на своєму мобільному, не дослуховуючи їх навіть до половини.

Але тут зайшов він.

Високий (тому що якщо не високий все решта тьолок не колише) студент економічного факультету сільгоспінституту (перепрошую, національного агроуніверситету).

Загадковий – найбільша загадка нафіга водію маршрутки економічна аграрна освіта. В навушниках щось круте із старого західного року – це вже на роботі він підсяде на закоренілий блатняк, який тупо продовжують називати шансоном. Хлопчина завис над нею, дивлячись порожніми очима в заморожене вікно.

Ніхто крім мене не побачив як на якусь мить чума над ними розступилась. Проскочила іскра – вікна в маршрутці розтали а потім знову запотіли так що аж із люка покапав конденсат.

Дівчина стрельнула на нього очима, глибоко вдихнула розправляючи те що в неї було перед собою, ноги її заворушили і напружились … а за мить вони знову як зомбі їхали далі, тупо перебираючи мелодії на мобільнику.

Чума не любить втрачати свої жертви. Колись може вони зустрінуться в бані, в районі Вінниці…

Кілька днів підряд я їздив n-маршрутом, слухаючи «Чуму» А .Камю. Я бачив зачумлені лоботомічні не усміхнені обличчя, енергійних реформаторів і агресивних консерваторів, і признавав, що вони вже мертві.

Їхні тіла рухаються за інерцією як підстрелена качка – ще в повітрі але вже не летить. Чума виїла їхні душі. Приречені і безпомічні вони кудись ідуть, біжать, їдуть… і тоді я став просто посміхатися.

Вони дивувалися і намагалися не сідати поруч, вони сторонилися в проходах і намагалися витерти руки, коли я мелодійною українською замість русско-совіцького суржуку просив передати гроші.

Вони боялися моєї простої посмішки, тому що, як чумна паличка боїться антибіотиків, так і соціальна чума лякається відкритого приязного обличчя, що посміхається.