Для Її Величності Поезії мало одного свята – вона вічна. Бо живе серед нас щодня, завжди і всюди.
З нагоди Всесвітнього Дня поезії звертаюся до кожного – зачитайте сьогодні хоча б один вірш: собі, чоловіку чи дружині, мамі чи тату, дитинчаті, друзям, знайомим… Свій чи чужий – байдуже.
Це сильна енергетика, яка наповнює життя сенсом, надихає, змушує задуматися, додає позитиву і робить нас кращими. Прочитайте зворушливі рядки, які рифмуються наче серцем, вигадані, чи взяті з життя, з буденності. Словом пробудіть в собі весну й бажання творити, наснагу до життя.
Любити поезію ще з дитинства мене навчила мама. Разом ми вчили вірші, а потім я стояла довго перед дзеркалом, тренувалася «гарно вимовляти».
Особливо запам’яталася розказана мною у віці 10-11 років «Молитва до мови». Тоді я мало що не зламала язик, тому що у ній багато надзвичайно яскравих епітетів, архаїзмів та історизмів, складних художніх засобів і стилістичних прийомів.
Різнотипні довгі складні речення, релігійна тематика… Ось для прикладу: «А із того зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам’ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності…».
Навіть зараз складно вимовляти… Після цієї вивченої молитви – вірші за шкільною програмою я вже «лузала, як насіння».
Почала читати Байрона, Шекспіра. Сонети останнього англійською мовою довелось 5 років поспіль розповідати в університеті. Я й досі їх пам’ятаю, як кажуть, розбудіть серед ночі – розкажу спросоння. Але люблю мою рідну українську солов’їну мову – поезію Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Василя Симоненка.
Коли хочеться плакати чи сміятися, радіти чи сумувати… Дощ, кава чи чай, день чи ніч, навіть без світла – з записником у телефоні…
Ось останній, написаний для моєї хорошої подруги. Вона переймалася розлукою з коханим, якому присвятила 6 найкращих молодих років. Весняний авітаміноз, депресія – класичний набір, який мене надихнув.
Ця ніч, що безжально краде день,
Цей дощ, що ховає за обрієм сонце,
І соловей не співа вже пісень…
Знову сум заглядає в віконце.
Безжальна доля, наче той «палач»
Шматками рве й тривожить душу.
На серці пусто й чути тонкий плач.
Навіщо так страждати мушу?
…Сонячний день, що після ночі,
І не страшна вже тая злива,
І знов сіяють від радості очі!
Життя – прекрасне, доля – ти мінлива!
Чуєш як лунає пташиний спів?
Хочеш смутку – сумуй, кохання – закохуйся!
Вірний шлях знайти ти зумій!
Живи ж, твори та насолоджуйся!
Отож-бо, читайте, пишіть, творіть, кохайтеся! Давайте разом пробуджувати весну!
Коли хочеться плакати чи сміятися, радіти чи сумувати… Дощ, кава чи чай, день чи ніч, навіть без світла – з записником у телефоні…