Як сенегальця мові навчали.
В університеті траплялися частенько кумедні історії.
От хоча б згадати випадок з тим же Умаром. Він був чудовим хлопцем. Справжнім чорношкірим українцем, як я його називав.
Все вихвалявся, що мав різних дівчат. З Ізраїлю, Угорщини, Хорватії, Німеччини, Латвії. А от на українок йому не таланило. Мене це особливо чомусь тішило.
Жив Умар у сусідній кімнаті нашого студентського гуртожитку. Відтак нерідко заходив «на чай». Грав з нами і в футбол. І все обіцяв подарувати мені авто на весілля. Прямісінько з Дакару. А я в свою чергу обіцяв звозити його до свого Міста…
Була в Умара ще одна цікава особливість: неабияка тяга до мов. Знав чимало різних іноземних слів. Та найбільше йому подобалося читати українські вивіски на магазинах. Ідемо, бувало, Хрещатиком, а він вголос: «Тка-ні-ні», «Гуд-зі-кі». Ми з хлопцями реготали з того до упаду.
Зважаючи на те, що чорношкірий друг дуже полюбляв матюки, ми вміло підставляли їх куди треба. Запитуємо, наприклад: «Як справи?» Умар легко відповідає одним словом: «Зає…сь». Тобто в перекладі на рідну мову це означало «Нормально».
Мабуть, через це, коли ми в наступний раз грали в футбол на гуртожитському стадіоні, глядачів побільшало. Умар охоче наліво й направо розсипав україномовні «нашинські» перли.
…Якось під вечір до нас завітала молоденька англійка. Забажала вона поцікавитися, як же ми вивчаємо британську мову в гуртожитку, та й принагідно запитати: «Як ми живемо?».
Ми пригостили її чаєм, цукерками. Сидимо, калякаємо про щось. І тут, як завжди, в дверях з`являються чорні кучерики нашого сенегальця.
Привітався чемно… українською, налив собі чаю, безцеремонно вгостився цукерками. Англійка йому: «А як ваші справи, Умаре?». Ми всі завмерли… Проте Умар без тіні сум`яття білозубо випалив: «За-є…сь!»
Одного разу дакарський жиголо ось так простецьки й дружелюбно врятував нас від деканського гніву. Після тих відвідин англійки до нас чомусь зачастили викладачі. А десь за тиждень до Нового року в блоці ми зустрілися з… деканом нашого факультету Григорієм Семеновичем.
Він неквапливо розглядав нехитрий побут гуртожитку. А десять пар очей прискіпливо свердлили йому спину і про себе молили Бога, щоб не відхилив занавіску в кінці блочного коридору. Проте він підійшов саме туди і легенько копнув туфлею саме в ту занавіску…
Гуркіт стався неймовірний. Всі пляшки… з-під пива, вина й горілки посипалися під ноги наляканому професорові.
Коли все стихло, Григорій Семенович підкликав старосту блоку. Та замість нього, звідки не візьмись, вигулькнув Умар і виголосив: «То воні збіралі плашки, щоб купуваті квітки і дадому поєхаті».
Не знаю, повірив йому Григорій Семенович, але лихо нас обійшло. Можливо, тому, що й справді з десяти студентів нашого житлового блоку в тому семестрі тільки двоє одержували стипендію.
День народження
Чи вигадана вона, а чи ні, але подібну історію розповів мені татусь, коли я навчався ще в школі. Тоді я легковажно посміхався і думав: «Такий собі старий анекдот».
Та коли пізніше подібне трапилося вже зі мною, то, повірте, я набагато чемніше почав ставитися до татусевих розповідей.
На той час я вже був студентом Київського держуніверситету. На моє двадцятиріччя мама приготувала і передала молодшою сестрою до гуртожитку шістнадцять (!) сма-жених кролячих стегенець, перетрушених вареною картоплею з морквою.
Дуже чудувався з «тієї» страви мій сусід – чорношкірий сенегалець Умар. «Що це за звір, що має стільки ніг?» – запитував він спантеличено.
Ні він, ні ми навіть не підозрювали, що невдовзі через «того звіра» міг спалахнути справжній міжнародний конфлікт. Хлопці лінькувато посміялися, і продовжили грати в «дурня», чекаючи на повернення «гінців», які побігли за оковитою до найближчого магазину.
Все було надзвичайно гарно. Мені подарували чимало корисних речей… Настінний годинник з московською олімпійською символікою й досі ходить.
Але все колись закінчується. Підійшов до фінішної прямої і мій ювілей. Гості випили весь «боєзапас», досхочу наситилися кролячими стегенцями.
І почали чомусь згадувати про семінар з літератури, що мав розпочатися вранці. Ніхто навіть не звертав уваги на тарілку, де лежало одне-єдине захололе кроляче стегенце.
Скільки я не припрошував хлопців і дівчат – вони чемно відмовлялися. Аж поки хтось не вимкнув світло в кімнаті. Вмить запанувала могильна тиша. За кілька секунд її розірвав лемент і… масний матюк.
Коли ввімкнули світло, картина була жалюгідна і водночас кумедна: темно-баклажанова рука Умара, мов змія, завмерла з кролячим стегенцем над тарілкою. А в тій руці стирчала… чиясь виделка!
З днем сміху всіх! Регочіть, на здоров`я!