Читаючи мою авторську колонку, не шукайте в ній глибокого аналізу, вічних рецептів мудрості чи іншого спаму, який витікає із нашої (тих кому в душі за n років) пошматованої життєвими бурями свідомості.
Пишучи це, я не досліджую тему, не конспектую першоджерел, не курю гриби і навіть не медитую під звуки залізної флейти.
Досить того, що в інших моїх роботах (написаних для непідготовленого слухача мертвою старою марсіанською мовою) є дослідження, аналіз, логіка.
Це немов ти їдеш міжгороднім автобусом незнайомим тобі маршрутом. Від багатогодинного перегляду російських патріотично-бандитських фільмів тебе вже вивернуло, вкачало, втрясло і вирвало, тому єдиним, що не давить на запалений мозок, лишається мінливий пейзаж за вікном. Його мінливість оманлива.
Поля раптово переходять у села. Ти їх не бачив жодного разу в житті, але вони такі подібні до тих, що ти вже проходив, проїжджав, проживав та водночас такі нові і креативні.
Мінлива одноманітність міняє твоє «я» подібно до східної музики. Скоро тебе від них починає перти, як від «грибів Донбасу».
Ти час від часу здригаєшся від переляку, що це вже було, ти нібито це бачив але свідомість вперто говорить: «почекай пацан, ти тут вперше, тебе просто пре».
Ти починаєш тихенько панікувати, і тобі вже все рівно, що ти добре знаєш механізми d?j? vu та jamais vu. Тобі до найвищих дерев оаз Сахари усі знання про вплив підгорбкової області мозку на сприйняття. У тебе те, що японці називають ??. Тебе жорстоко пре.
Ось так і пишеться мій наївний опус, який ви часом дочитуєте до кінця.
Життя як грибний мультик – не вловив одразу прихований зміст, назад не перемотаєш. Саме тому я ніколи не працюю на дописом більше кількох годин. Що зверх того то від лукавого.
Саме тому я завжди з собою тягаю захалявну книжечку і коли мене починає перти я зупиняюсь і пишу.
Якщо десь у місті (містах) чи за його (їхніми) межами ви побачите вусатого дядька, що стоїть, сидить, лежить, іде та щось записує, то це мабуть я.
Якщо не хочете наступного понеділка опинитись в авторській колонці «РЖ», краще не підходьте, тому що у мене проблеми із етикою (чи в неї зі мною) – ми одне одного не визнаємо.
Ось така рефлексія це особливість не лише тої людини, яка живе одночасно в кількох паралельних соціальних вимірах.
Ми майже завжди реагуємо на світ миттєво, не вдаючись до тривалих роздумів.
Це все одно що, коли ви водночас хочете слухати музику, дивитися фільм, спілкуватися в мережі і набирати курсову (дипломну, звіт, статтю…) на старому залізі.
На екрані все завмирає, курсор зникає і на кілька під’їздів чується протяжне «? – ? – ? – ? – ?!…». І цей звук видає не комп’ютер а ви, тому що робота, яку слід було зробити за місяць, завжди нерухоміє перед фіналом в останню ніч.
Ми немов те старе дзеркало. В залежності від того як постарались майстри (наші батьки), пообсирали нас мухи (життєві турботи), позамацували жирними брудними пальцями (людьми, які треба чи ні були поруч), і скільки отримали тріщин і щербин від того, як кидала нас на землю доля, ми будемо так чи інакше викривляти те, що було побачене.
Бувають звичайно ілюзії тривалих роздумів, коли ми не спимо ночами, ходимо колами, не знаходимо собі місця й не знаємо, що робити першим – пити оцет, чи їсти крокодилів.
Але насправді ми не аналізуємо – ми просто вибираємо одне із двох (трьох, чотирьох, хто знає скількох) уже готових рішень.
Звичайні люди в звичайних обставинах саме так і реагують. Лише людина закатована своєю совістю (комплексами меншовартості в суміші із глибоким стокгольмським синдромом та непереборною тривожністю) довго вагається, не маючи змоги прийняти рішення.
Це найнещасливіша серед Homo sapiens. Генетика або виховання, а ще найстрашніше – генетика плюс виховання перетворюють її життя на пекло.
Вона не може навіть покинути ці дантові кола, тому що не здатна перейти через вибір повіситись чи втопитись, і що про це скажуть люди, а що подумає мама, а завтра директорська контрольна…
Звичайна людина вагається зрідка. Вона може довго вибирати сходити до стоматолога чи саме пройде, або пити горілку перед шампанським чи не понижувати градус, коли все рівно буде завтра погано від печеньки, якою закушував.
Маленька сволота (не за віком а за мірою сволотизму) реагує як звичайна людина одразу, а потім виправдовує себе тим, що перед цим довго думала, і найшла рішення після глибокого аналізу й консультацій із експертами.
З нею важко сперечатися, важко переконувати в неправоті, та ще важче намагатися викликати сором чи самозасудження. Вона вічно права, а хто не вірить той «сам дурак» (грішник, злочинець, корупціонер, ворог народу, агент семьи чи бандерівець …).
Г. Гарісон чудово зобразив такого великого моралізатора в «Спеціалісті з етики». Поки у вашій кімнаті включений телевізор, малі сволоти завжди поруч. Реклама, шоу, новини, серіали – вони скрізь.
Винятком є кілька майже художніх фільмів, але якщо вони зроблені в Голівуді чи по замовленню Государственного комитета по кинематографии, де все те само що і в новинах, шоу та рекламі – погані хлопці – це українці, або азіати (інколи бюрократи родом із Малої Азії) а добрі прості пацани із народу на другій стадії хронічного алкоголізму.
На відміну від попередніх у нього (неї) всі слова, всі вчинки, всі ходи прораховані, запаковані, заліплені ярличками із штрих-кодом і покладені на пронумеровану поличку та внесені до реєстру.
Він (вона) користується безапеляційністю малої сволоти, невпевненістю нещасних «тилігентів» та імпульсивною рефлексією масовки.
Що робити нам? Не знаю, спробуйте робити як я. Досліджуйте, коли можна почекати із відповіддю, реагуйте рефлекторно, вірте в свою правоту, коли немає інших варіантів та пам’ятайте, що виграти в казино можна лише ставши його власником.
А ще краще будьте собою – смерть все одно всіх зрівняє незалежно від пишності похорону.