Недавня подія, яка відбулася 8 травня 2013 року між Житомиром й приміським селом Довжик, викликала резонанс не лише тим, що напередодні Дня Перемоги тут вшановували пам’ять страчених фашистами в 1942-1943 роках радянських людей – військовополонених та цивільних громадян.
Подібних місць на карті нашої держави чимало.
Житомирські пошуковці та краєзнавці наполягають на тому, що якраз ліс під Довжиком був найбільш «розстрільним» місцем в Україні за весь період німецької окупації.
Однак резонанс нещодавно проведеного мітингу-пам’яті не вичерпується лише осудом жорстокості фашистського режиму.
Більшість людей, які зібралися на лісовій галявині під Довжиком, говорили здебільшого не про минуле, а про сучасність.
І, все ж таки, розпочнемо з минулого…
Справді, після того, як фашистські полчища захопили у липні 1941 року Житомир, до взяття столиці України, яка знаходилася всього за сотню кілометрів на схід, залишилося майже два з половиною місяці.
Це вже потім захоплений фашистами Київ, із кількома концтаборами для військовополонених та урочищем Бабин Яр, стане символом гітлерівських злочинів на території нашої держави. Однак вже до вересня 1941-го у Житомирі окупанти облаштували концентраційний табір для радянських військовополонених, куди направлялися десятки тисяч бійців та командирів Червоної Армії.
Околиця Житомира – село Богунія, стало місцем дислокації величезного числа в’язнів концтабору, за огорожею якого стали захоронювати загиблих від голоду та хвороб полонених.
Німецька влада не сподівалася вже на початку війни отримати несподіваний клопіт у вигляді мільйонів військовополонених червоноармійців.
Cаме тому спочатку німці дозволяли місцевому населенню забирати родичів, близьких, які опинилися у таборі і, які, звичайно ж, давали обіцянку не воювати з окупантами.
Однак у 1942 році, коли на Житомирщині активізувався партизанський рух, а також діяльність підпільників. Військовополонених разом із підпільниками, партизанами та заложниками почали страчувати.
Село Довжик та його околиці стали своєрідним полігоном для масових страт як військовополонених, так і цивільного населення із числа житомирян, а також громадян єврейської національності, циган, яких привозили в ліс під Довжиком для масових страт.
Втім, лісової території не завжди вистачало, а тому розстріли проводились прямо в полі, часто на очах місцевих жителів. Після визволення Житомирщини від окупантів було створено спеціальну комісію, яка опитала очевидців трагедії.
До створення меморіалів в умовах воєнного часу не вистачало ні сил, ні засобів.
Вже в післявоєнний час влада позначила місце фашистських злочинів меморіалом – пам’ятником жертвам концтабору, який знаходиться тепер вже на території міста Житомира.
Очевидно, що питання із вшануванням загиблих та розстріляних фашистами людей варто було б довести до більш цивілізованішого вигляду, оскільки з плином часу місця страт починають забуватися й стиратися із пам’яті нових поколінь. Особливо в умовах сучасної приміської забудови, коли попит на ділянку землі спочатку під дачі, а згодом і під котеджі, шалено зростав.
Варто зауважити, що за часів СРСР місця страт та розстрілів знаходилися під пильною увагою спеціальних органів і говорити про їх забудову ніхто навіть не наважувався. Тим паче, що одразу ж після війни найбільш «розстрільна» територія навколо Житомира була завбачливо засаджена лісом.
Ліс охоронявся державою й проводити будь-яку господарську чи іншу діяльність на території лісів було неможливо.
Поліська дослідна станція, яку вирішили на початку 60-х років минулого століття розмістити на околиці Житомира, отримала право облаштувати свої приміщення та корпуси для науковців на невеличкій території площею менше одного гектара.
До інших гектарів лісових насаджень науковці не мали жодних повноважень, крім одного – оберігати.
Нові господарі встановлюють «новий прядок»
Однак минали часи, колишнє табу на забудову місць, де проходили масові страти людей, перестало діяти. Швидкими темпами розпочало свою розбудову колись приміське село Довжик.
За таких умов мала б сказати своє вагоме слово нова влада, яка повинна була б заново обстежити територію прилеглих до міста земель аби знати, які таємниці минулого там заховані.
Проте цього не відбулося. Натомість розпочалися фактично неконтрольовані процеси поступового розширення села Довжик з «наступом» на ліс.
У 2010 році почалася історія із виділенням 2,36 гектарів 60-річного лісу під ділянки для розведення садівництва та ведення селянського господарства.
Насправді ті два з «лишком» гектари землі, які невідомим чином «перекочували» з-під відома Науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації (наступника колишньої Поліської дослідної станції) до «земель запасу» Кам’янської сільської ради, за весь післявоєнний час ніколи не були сільськогосподарськими угіддями.
Проте всього за кілька місяців 2011 року суцільний шестидесятилітній ліс під Довжиком став ріллею.
Відповідне перепрофілювання сталося внаслідок розпорядження голови райдержадміністрації Житомирського району Андрія Кулика, який виділив землі запасу Кам’янської сільради (насправді землі інституту лісового господарства та агромеліорації) для ведення садівництва двадцяти чотирьом громадянам.
Розпорядження голови РДА було видане у серпні 2011-го, а вже за кілька днів з’явився проект землеустрою, виготовлений ТОВ «Інтерра Україна».
У «Пояснювальній записці» вище згаданого проекту землеустрою вже чітко вказувалося, що землі «під садівництво» виділено на територіях сільськогосподарського призначення, а якщо точніше, то лісові квартали були перейменовані у ріллю.
При цьому державна адміністрація Житомирського району чудово знала про які землі йдеться.
Бо якраз напередодні тепер вже “печально знаменитого” розпорядження п.Кулика №818 від 25 серпня 2011 року, у кабінетах адміністрації довго і безрезультатно розглядали технічну документацію, надіслану також нам добре знайомим Інститутом лісового господарства та агролісомеліорації.
Науково-дослідна установа в установленому законодавством порядку бажала оформити Державний акт на постійне володіння земельною ділянкою розміром 4,9 га лісової території.
Але замість того, щоб виконати рекомендації та пропозиції управління Держкомзему у Житомирському районі щодо законодавчого закріплення права на користування землею Інститутом лісового господарства, найвищий в Житомирському районі представник влади видає розпорядження, згідно якого змінюється цільове призначення земель, зайнятих лісом, на землю під садівництво.
Одразу забив на «сполох» начальник Житомирського обласного управління лісового та лісомисливського господарства В.І.Ткачук.
Подібним чином відреагувала на очевидне порушення голови райдержадміністрації Житомирського району і прокуратура цього ж району.
Почалися судово-прокурорські розслідування, які зазвичай призупиняють, а то й зовсім «хоронять» сумнівну або очевидно протизаконну дію.
Однак цього разу спрацювало інше правило. Розпорядження п.Кулика не лише не було скасоване, але й неухильно виконувалося.
Двадцять чотири «садоводи» отримали свідоцтва на право власності на відповідні земельні ділянки, розміром у 9-10 соток кожна.
На керівництво Науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації розпочалися «наїзди» з боку влади.
Мовляв, маєте свої приміщення, маєте навколо них сотню – другу дерев, то ж навіщо вам аж майже п’ять гектарів лісової території?
А з лісовою територією, якраз із тією, яка рахувалася у землях запасу Кам’янської сільради і отримала у деяких документах майже сенсаційний статус сільськогосподарської ріллі, взагалі розпочалися незбагненні речі.
Сюди розпочали навідуватися нові господарі-власники із відповідними «бумагами» і … бензопилами.
Cуди та розслідування тривали й тривають досі, а ліс, який за десять – п’ятнадцять років мав стати цілком стиглим, розпочали планомірно вирізати. За кілька місяців наче й не дуже активної, але достатньо ефективної «господарської діяльності», зникло більше трьохсот дерев.
Утворилася галявина, на якій 8 травня 2013 року й було проведено мітинг пам’яті та акцію протесту проти незаконної вирубки лісу та підготовки до забудови території котеджами.
Те, що на вирубану лісову ділянку вже збираються завозити грунт для підсипання території, можна не сумніватися: купи землі лежали поруч, обабіч шляху перед в’їздом до села Довжик. До учасників акції в лісі ніхто із посадовців РДА Житомирського району того дня не прибув.
Чиновники із райдержадміністрації тут були чисто «по службі», бо ж начальство все ж таки бажає знати, хто і про що говорив на мітингу посеред лісу.
До місця «лісової ріллі» прибули і деякі депутати Житомирської райради, які чудово знають і розуміють ситуацію, що склалася.
Дехто із депутатів попросив слова і виступив, а дехто просто спостерігав за тим, що ж тут все ж таки відбувається. Хто, наприклад, посмів організувати мітинг пам’яті та акцію протесту?
Були активісти УДАРу, « Свободи», «Фронту Змін», представники Громадянського руху патріотичних сил Житомирщини, де зорганізувалися «афганці», миротворці, чорнобильці та цілий ряд інших громадських структур.
Цим всім мала б займатися влада.
Нинішнє чиновництво дбає і думає здебільшого про інше – як облагородити нових і найбільш достойних «господарів життя». Звісно, всі ці процеси із перетворенням лісу в ріллю, із турботою про лісових «садоводів» побудовані на суто ринкових умовах.
Хоча хтозна, голова Житомирської РДА А.Є Кулик нещодавно отримав високу урядову нагороду – орден «За заслуги».
Чи не за ті, якими позначено лісову галявину біля села Довжик? Інше питання – в кого голова РДА ті заслуги «заслужив»?
І нарешті – виникає питання про роль обласного керівництва, насамперед, губернатора Сергія Рижука, який напевно що чув про історію в лісі під Довжиком, а робить вигляд, що все гаразд.
І що цікаво – совість людей не мучить. І тих, хто підписував розпорядження, й тих, хто стверджував, що лісовий масив є сільськогосподарською ріллею, й тих, хто виносив «правильні» судові рішення, які не могли віднайти порушення земельного, лісового і напевно таки, що й кримінального законодавства там, де такі порушення бачить весь народ!
Про совість мали б подумати й оті 24 садоводи-любителі, що отримали у власність земельні ділянки в лісі, який був посаджений на кістках розстріляних гітлерівцями людей.
Зрештою про совість варто подумати усім нам: тим, хто знав про ганебство, яке відбулося й відбувається донині в лісі під Довжиком, і тим, хто про це не знав. Віднині ми про це знаємо, а тому повинні діяти й по совісті, а головне – по закону!