У тридесятому царстві, тридев’ятому господарстві, за вісім кілометрів від кінця світу, трапилась історія, яка стала поштовхом до розповіді, що я подаю вам сьогодні.
Тоді, у роки далекої наївної юності, я ще трохи вірив у дидактику і методологію освіти, хоча і мав імунітет до всього педагогічного, яке втовкмачували мені в інституті.
Це зараз я відкрито заявляю студентам, що велика частина того, що ми їм пропонуємо це спам, який слід перемістити в корзину свідомості і помітити на видалення одразу по закінченню державних іспитів.
Тоді ж, на хвилі юнацького максималізму та вродженого романтизму, я вірив, що вірно підібрана методика може все. А найсмішніше, я вважав, що оце «все» потрібно робити.
Преамбула. До кінця четвертого курсу я пережив усе, що тільки було доступне студенту біофаку і мені хотілося тихого сільського життя. Мріяв про роботу в маленькій сільській школі, у віддаленому куточку планети, оточеному дрімучими лісами, спокійного сімейного життя, садок вишневий біля хати, корову, 30 соток городу…
Неуважно я на той час читав Т.Г. Шевченка і не звів погляду на пророчі слова про те, що «у тім гаю, у тій хатині у раю, я бачив пекло… там неволя, робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають».
І ось я знайшов таке місце – точніше воно мене саме знайшло. Мене наївного двадцятирічного, щойно одруженого юнака нічого не зупинило і я вляпався по саме не можу в сільський романтизм.
Декорації. Маленька школа за вісім кілометрів від кінця світу. Вчителів мало, тому що вони втікали звідси як тільки могли (в основному в декретну відпустку з якої не поверталися), учнів мало, тому що ті хто могли їх родити робили це у славній столиці (половина дітей в школі були народжені такими як я наївними трудовими мігрантами).
За вісім років роботи, через шалену «текучку кадров» я мав можливість повикладати майже всі предмети окрім російської та української мови. Я вчив дітей і сам учився робити викройки спідниць (до цього міг лише нерівним швом зашити штани або приточити ґудзик), англійську граматику, при тому, що в школі і виші вивчав французьку (випускники, які закінчили Інститут міжнародних відносин та моя четвірка з англійської на кандидатському іспиті вказують що не найгірше), історію, математику, фізику, фізкультуру…
Усе проходило досить мирно крім невеликого інциденту із зарубіжної літератури. Вчителька поїхала на курорт посеред року. Вона була «правільний педагог» з величезним стажем. Викладала зарубіжну згідно із методикою і збірниками наказів МОНУ, хоча більшість із них були написані ще в роки її юності.
Ось тут як на зло під час заміни прийшлося знайомитись із поемою «Мцирі» М. Лермонтова. Чому як на зло? Лермонтов мій улюблений поет, я перечитував його вздовж і впоперек ще із п’ятирічного віку. Не дарма мої студентські віршування ніяк не могли вирватися із під його впливу.
«Мцирі» я звичайно сприймав зовсім не так як радянська літературна критика. Це ще поглибилось біофаківською школою натуралізму.
Не бачив я там символів боротьби поневолених народів Кавказу проти російського імперіалізму.
Для тих хто не читав (не вчитувався) – хлопчина виховується у віддаленому чоловічому монастирі, коли сягає певного віку, то його перестає перти від оточення (точніше його пре від чогось, що не можуть пояснити монахи-вихователі), він утікає в гори і там тиняється поки не зустрічає дівчину, що набирає воду, тієї ж ночі він завалює сніжного барса (а хотів завалити дівчину тільки в монастирі статеве виховання було ніяке).
Ось вам приклад: «Ко мне он кинулся на грудь, но в горло я воткнуть и там два раза провернуть мое оружье… Он завил, рванулся из последних сил, и мы сплетясь как пару змей, обнявшись крепче двух друзей, упали разом и во мгле бой продолжался на земле… Я пламенел, визжал как он, как будто сам я был рожден в семействе барсов и волков… Забил я – и в груди моей родился тот ужасный крик, как будто детства мой язык к иному звуку не привык… Но враг мой стал изнемогать, метаться, медленней дышать, сдавил меня в последний раз…»
Чи не забагато експресії та еротизму для опису національно-визвольної боротьби офіцером окупаційної армії. Перечитайте це ще раз і ви погодитесь, що це опис гарного статевого акту (той хто має такий досвід погодиться із цим твердженням а хто ні, то у вас ще все попереду).
Аналогом «Мцирі» в українській літературі є шевченківський «Мені тринадцятий минало…».
Тарас Григорович менше шифрується, описуючи перепади настрою під впливом гормональної бурі в підлітка: «А дівчина… Прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала…»
З моїм біофаківським бачення літератури мене не можна було пускати на заміну.
Дев’ятикласники сприйняли все близько і вірно, написали гарні твори… А перевіряла їх вчителька, яка повернулась із відпочинку…
Подія. На цьому фоні я проводив масу педагогічних експериментів, які перевертали моє бачення світу людей. Однин із них був присвячений вірі у те, що будь-яку, не хвору на імбецильність дитину можна навчити навіть проти її волі.
Був один клас, що до якого мене перло, як Касандру в Трої. Наприклад, одній дівчинці я давав додаткові завдання із біології, що доводило її мало не до сліз (вона стверджувала, що стане юристом, якому не потрібна біологія а зараз вона співробітник інституту вірусології, кандидат біологічних наук). Так ось поки мене перло учні були учасниками експерименту.
Один хлопчина, назвемо його Грицько, навчався ніяк і навіть гірше ніж ніяк. У нього були свої аргументи: «Я після школи стану далекобійником і приїжджатиму додому на крутій тачці, а ви і далі будете їздити на роботу на ровері».
Я йому казав «Грицю, будеш ти водієм кобили», що й сталося в результаті. У мене був аналогічний досвід і з нашими студентами-фізкультурниками: «Я стану грати в Київському «Динамо» і їздитиму на крутому «Бентлі», тому мені ваша валеологія ні до чого» (коли його вигнали з четвертого курсу, зустрів один раз того синього і без «Бентлі» в парку на лавці).
Так ось, вирішив я навчити дванадцятирічного Грицька азам арифметики (щоб він міг гроші порахувати купуючи круту тачку).
Тихим осіннім чи зимовим передвечір’ям сидів я з ним після уроків, пояснюючи основи додавання і множення. Наш завгосп, спостерігаючи за цими безуспішними екзерсисами, згодом сказав фразу, яка перевернула мій педагогічний світогляд:
Нащо ви це робите? І таких треба.
Висновки. Я задумався може дійсно «і таких треба». Можливо ідеальне суспільство це не стовідсоткова збірка позитивних геніїв, а упаковка різноманітних детальок, де кожна із них має шанс зайняти будь-яке місце, але поки цього не зробила нехай сидить на своєму.
Можливо біологічний поліморфізм, що додає стійкості популяції буде аналогом соціальному поліморфізму.
Жахливі ідеї – не приведи Господи, щоб якийсь тупоголовий закомплексований політик став утілювати їх у життя. Буде те, що зробив Шилькегрубер із волюнтаризмом Ф. Ніцше і як його сприймали філософи переможці та переможені. Недарма Ф. Ніцше писав що філософія є побічною дитиною богині мудрості та якогось кретина.
Але мова не про реалізацію ідеї, а про наше ставлення до людей різних за освітою, світоглядом, культурою, етикою… Чи є серед них добрі й погані чи «і таких треба»?
Наш соціальний будинок складається із дуже несхожих особистостей.
Незалежно від наших симпатій та антипатій видалення якогось елементу перетворить його на щось не функціональне.
Бетон.
Стіни соціального будинку бетонні. Це конформістська маса, що становить абсолютну більшість. Вона виглядає тупою і неповороткою.
Вона вірить, що мило «Севгарт» вбиває 90% бактерій; без пива «Айс» на пляжі нічого робити, бо ти без нього не самець; що можна похуднути на тридцять кіло без зусиль за місяць і що авіаційний бензин та сода лікують останні стадії раку.
Ця залізобетонна маса бере «дешеві» кредити, вибирає своїх депутатів та президентів, яких потім проклинає, закладає хату і кіоск щоб приїхати під податкову на «Лексусі» і вірить у покращення від кровосісів.
Як відомо залізобетон не однорідний. У ньому є щебінь цемент і пісок розбавлені на початку водою (спільними інтересами).
Щебінь.
Це чоловіки-конформісти. Вони свято вірять у всі пацанські прибамбаси та намагаються не втрачати атрибути своєї чоловічої самоідентичності.
Реальні мужики повинні вболівати за популярну футбольну команду, пити пиво і горілку, їздити на машині, мати дружину, коханку й подружку дружини, а любити маму, гроші й владу.
Такі чоловіки намагаються в міру своїх генетичних лінощів бути схожими один до одного, тому вони й «п’ють до дна щоб була думка одна».
Вони через примітивну свою природу дуже подібні одне до одного, незалежно від соціального та майнового стану. Але як один шматок граніту відрізняється від іншого, так і вони відрізняються за марками машин, мисловсько-рибацькими прибамбасами, футбольними клубами, за які вболівають і ціною подарунків для своїх коханок.
Жінки-конформісти більш монолітні. Їхній девіз «щоб все було як у людей» і лише на пів мікрончика краще. В залежності від їхньої гендерної ролі вони можуть відрізнятися одна від одної.
Цемент.
Це жінки домогосподарки. Їхній ідеал сидіти вдома, глядіти дітей, прибирати і переприбирати в кімнатах і варити вечерю (сніданок, обід) своєму працюючому чоловікові. Потім, погодувавши його, починати пиляти за якусь дрібницю.
Звичайно, в сьогоднішньому збоченому світі, який не поважає гендерних потреб людини, вони ходять на роботу але живуть не нею, а домашніми проблемами.
За словами української поетеси Євгенії Чуприни саме вони є незнищуваним джерелом національної культури і самобутності.
Пісок.
Це жінки кар’єристки. Вони нічим не відрізняються від попередніх, та хочуть щоб у них на роботі також «було все як у людей».
Значного кар’єрного успіху вони не добиваються хоч і живуть навіть уві сні роботою, для успіху потрібно мислити не так як усі – так дві-три стугеньки піднялись уверх і зайняли глибоко ешелоновану оборону. Але куди ми без них, супер заслужених вчительок, завучів, чиновників нижчого рангу та дрібних менеджерів чи бугалтерів.
Як би інтелектуали, феміністки, панки й продвинуті кастровані барани (чуваки у яких всьо чотко) не ненавиділи рила та натовп але «і таких треба». Чим товщі стіни – тим міцніший будинок.
Штукатурка.
Це люди публічні. За їхнім лиском і красою може ховатися все що завгодно, але дивитись приємно. Вони лізуть перед очі із екранів телевізорів, газет, святкових трибун, президій…
Їхні голоси найбільше чутні не важливо, чи це телешоу, чи тролейбус нафарширований пенсіонерами в специфічному настрої. Їхня думка безапеляційна, а сперечатися із ними це все одно що плювати проти вітру.
Дах.
Дах суспільства вкритий дурнями, як старі прибалтійські будинки черепицею. Дурні ці особливі – вони кидаються своїм тілом на амбразури соціальних проблем, намагаючись принести користь людям.
Вони забувають, що народ на всяку добру справу реагує однотипно – руки в сторони і цвяхами в долоню. Та подумайте, чи мала б казка хепіенд, якби в ній не було Іванка-дурника.
Вікна й двері.
Це освіта, наука, і не публічне мистецтво. Вони не показують світ за межами будинку а лише дають таку можливість. Хочеш скористайся нею, а хочеш втуплюйся в стіни.
Пустота.
Будинок складається із речей матеріальних, часто непроникних для нашого тіла-духу.
Його якість залежить від міцності стін (туполобості натовпу), красоти штукатурки (естетизму й професіоналізму публічних людей), надійного даху (кількості та вмілості дурнів, які тягають каштани з вогню), доступності вікон і дверей (дослідників, що дивляться на світ відкритими наївними дитячими очима).
Але використання будинку залежить не від того з чого він побудований, а від пустоти всередині.
Воля підходити до вікна, воля займати будь-який куток, воля вийти геть.
Любімо всіх, тому що «і таких треба».