Олена Кравченко: художниця-самоучка з поліського села

Прохолодний травневий день, центр Житомира. Здалеку помічаю синій бусик, біля якого стоїть молода руденька жінка.

Я дивлюся на неї і посміхаюся: так, це точно вона, одна з сестер Кравченко. Та вже теж упізнала мене й її очі привітно загоряються. Це – Люба, сестра художниці із села Калинівка Лугинського району.

Ми вітаємося і з автівки виходить сама художниця, Олена. Обидві симпатичні, стрункі, милі, як і належить бути справжнім українкам. Я одразу, ще до представлення, розумію, хто з них хто: Люба – говірка, відкрита, такий собі менеджер, а Олена – закрита, малослівна, хоч і видно, що вона любить товариство.

За Олену Кравченко говорять її картини.

Мої зіниці розширюються: з бусика на світ ясний з’являються три великоформатні роботи – живопис, написаний олійними фарбами. Люба ще тримає в руках дві папки з малюнками, виконаними ручкою, олівцем, пастеллю.

Мою увагу в першу чергу приковує, звісно, живопис. На одній роботі зображено пейзаж, соковитий, схожий на лубкові картинки.

На двох інших – коні: граційні, з майже людським поглядом, здається, торкнися до них – відчуєш живе тепло.

Що там казати, я запитую дозволу і не можу втриматися, щоб не торкнутися до мазків, які зображають пару білих коней, які розсікають морські хвилі. Романтичний настрій…

Щоб зустрітися зі мною (і не лише, про це – далі), сестри Кравченко винайняли автівку і дві з половиною години їхали від свого села до Житомира. З ними я познайомилася заочно – прочитала статтю про Олену та Любу лугинського журналіста Степана Василюка (одного з авторів “Репортера Житомира”) і вона змусила мене діяти.

Як можна висиджуватися, якщо в одному з районів Житомирської області ледь виживає талановита людина, якій потрібна допомога? Ні, вона не стане ще однією «пропащою силою»!

Я не маю художньої освіти й бачила всього дві картини Олени до описаної зустрічі – їхніми зображеннями ілюстрував свою статтю С. Василюк. Проте вони мене вразили – своєю щирістю та трагічністю.

Та мені потрібна була фахова оцінка. А Олені – професійна критика, яка б вказала на її помилки, бо ж дівчина навчилася малювати самотужки, живописом узагалі займається лише два останніх роки.

У цьому плані нам люб’язно допомогли два викладачі Житомирського технологічного коледжу – Олександр Юдін та Сергій Боровик.

До речі, у 90-х роках Олена закінчила курси різьби по дереву в цьому коледжі (тоді він називався МОД), на які її направив Центр зайнятості.

Обидва викладачі спочатку розглянули великоформатні роботи, і обидва – вражені: художниця-самоучка за два роки зуміла досягнути вражаючих успіхів у живописі!

Звісно, картини мають деякі недоліки, так само як й інші малюнки, але то – справа техніки.

– В Олени талант від Бога, це очевидно! – сказав Олександр Костянтинович, – Для того, щоб вона «розправила крила», їй потрібна лише фахова освіта. Ні в якому разі Олені не слід кидати писати!

Олена тихенько спрагло вдихає повітря і радісно дивиться на сестру: чуєш? Художниця світиться, просто сяє із середини! Їй так потрібні були ці слова! Адже в неї, як і в кожної творчої людини, траплялися періоди депресії, під час яких спалювала свої малюнки. Мовляв, кому воно треба!

Виявляється, треба. Нам, житомирянам, що там сказати – Україні треба!

Олександр Юдін запропонував Олені цьогоріч спробувати вступити до коледжу на спеціальність «Промисловий дизайн», на державну форму навчання. Якщо ж ні – рік навчання їй коштуватиме понад шість тисяч гривнів…

– Шість тисяч гривнів – це не так багато. Продамо корову, – всміхається практична Люба, – Олена спробує вступити до коледжу!

О. Юдін запевняє, що доможе, чим зможе. Він радий буде бачити серед своїх студентів Олену, бо хто-хто, а вона дійсно вчитиметься і працюватиме над удосконаленням своєї техніки не лише «від дзвінка до дзвінка», а й поза навчанням. Сергій Боровик у свою чергу ствердив, що художниця перспективна і може досягнути чимало.

Люба замислена: вона прораховує всі варіанти й розмірковує, що робити, якщо сестрі не вдасться вступити на державну форму навчання.

Бо, якщо чесно, корови, яку вона «обіцяє» продати, вже немає на їхньому подвір’ї. Ох, то ціла «Санта-Барбара», плачте, домогосподарки, плачте!

Почалося все з того, що єдина корова-годувальниця захворіла на лейкоз і сестри її продали за безцінь. Потім улізли в борги (досі винні три тисячі гривень) і купили ще одну корову. Через місяць дізналися, що в неї – плазмоз. І знову віддали її «шкуродерам» за копійки. Ось і залишилися без корови, та ще й з боргом.

А чим його погасити? Сестри безробітні, виживають за рахунок того, що обробляють город, мають коня та дрібну живність. Крім того, їм слід годувати стареньку матір та двох дітей Люби – 13-річного та майже трирічного хлопчиків.

Але в одному сестрам пощастило: у відданості одна одній!

Люба зізнається, що економить на харчах (тому що на чому ще залишилося?!), аби купити для Олени «зайву» баночку фарби. Вона дуже хоче, щоб її сестра «вибилася в люди», отримала освіту, розвинула свій талант, не поховала себе заживо в селі, де немає ні роботи, ні газу, ще й скоро школу зачинять, бо дітей надто мало!

І я могла ще розповісти, як Олена в школі замість того, щоб вчити математику, малювала в зошиті; як вона любить коней (сама за знаком зодіаку – Кінь, тому підсвідомо асоціює себе з ними, крім того, має власну кобилу та лошатко) і зображає їх на полотні просто неймовірно; як вона інтуїтивно, з вродженим художнім смаком грається зі світлом і тінню, передає рух, хоч її ніхто цьому не вчив; кілька її картин – в приватних колекціях, які продала майже за собівартістю, щоб окупити полотно та фарби; як жадібно відкрита до всього нового, що пов’язане з образотворчістю…

Але не буду. Лише хочеться вірити, що художниця з Калинівки не стане «пропащою силою» не тільки Божою поміччю, а й нашою, людською.