Того дня я зібралася на ранкову пробіжку як справжній журналіст – із фотоапаратом на шиї, прихованим під спортивною кофтою («бобкою»).
Так як фотоапарат у мене доволі об’ємний, складалося враження, що я – вагітна.
Щоб фотоапарат при бігові не теліпався, його притримувала однією рукою, ніби я не просто вагітна, а в мене ще й почалися перейми.
Компанію мені склала моя німецька вівчарка Роксі, яка захистила б від тих, хто не любить попадати у кадр.
На щастя, її допомога мені не знадобилася – тільки й того, що Роксі не зовсім миролюбно гавкнула на велосипедиста, котрий занадто близько та нахабно, на її думку, проїхав біля нас.
Моя місія була благородна та прекрасна: я вирішила зафіксувати на «плівку» одне неподобство, яке мене дратує так, як велосипедисти – Роксі.
У селі Тетерівка, де я маю щастя і честь проживати, є пішохідна доріжка. Вона простягнулася, якщо їхати в бік Чуднова, обабіч траси від села до найближчої автозаправки. Гадаю, всім зрозуміло, що ця доріжка покликана убезпечити рух пішоходів від автошляху по-сусідству.
Пішохідною доріжкою також їздять велосипедисти, зрідка – наїзники скутерів, нею пастухи гонять корів на пасовисько, ходять діти до школи та бігають такі як я жіночки та дівчата, які схарапудилися тим, що скоро настане пляжний сезон і доведеться роздягнутися.
Автошлях по-сусідству – це яма на ямі. Таким вибоїстим я ще його не пам’ятаю. Після зими він просто «радує» водіїв. Щоб минути карколомний відрізок дороги, автівки та вантажівки мусять петляти, ніби їхні водії п’яні, та пригальмовувати. Часом утворюються невеликі затори.
Не всі водії можуть «пережити» рідні автошляхи. Наша українська природа така, що ми завжди шукаємо щось креативне, котре полегшить наше тяжке буття, хай навіть це буде проти правил.
Ця доріжка має досить непогане асфальтне покриття, на ньому всього одна-дві ями, тож автівка почувається комфортно. Ось тільки пішоходам ці нахабні водії дуже й дуже муляють очі!
– Ви бачили, що доріжкою почали їздити автівки? – звернулася до перехожого, підстаркуватого робітника, який кудись поспішав.
– Так бачив! – підтвердив чолов’яга і люб’язно посміхнувся: вочевидь, йому подобаються дівчата, які вранці бігають із собаками.
– І що скажете? – поцікавилася, – Що з цим можна вдіяти?
– А що тут зробиш! – розвів руками перехожий, – Нічого!
Почекайте, а як же рідний Житомирський облавтодор, що відповідає за стан автошляхів, і даішники, які слідкують за дотриманням правил дорожнього руху?
Вони теж розводять руками? Схоже на те!
– Побігли! – кажу Роксі і ми мчимо далі.
На пішохідній доріжці – гілляччя повалених буревіями сосен, воно не стає нам на перешкоді, як і автівкам, які тут проїжджають.
В обличчя раптом летить пил від «бусика», що знахабніло нехтує правилами і газує пішохідною доріжкою.
У мене виникає бажання зупинити автівку і запитати у водія:
– Якого ви дідька роз’їздилися там, де вам не дозволено?!
Але я не наважуюся. В мене немає чарівної смугастої палички. До речі, не знаєте, де її можна придбати, недорого?
P. S. Нині описаною пішохідною доріжкою автівки вже не їздять – якісь народні месники зрубали чотири сосни, які впали акуратно поперек шляху через рівномірні проміжки. Якщо даішники мовчать, на сцену виходять горді тетерівські опришки. Лише дерева шкода… Тепер у мене біг із перешкодами.