Якщо виходити з теорії переселення душ, то у минулому житті Микола Смиковський, скоріше за все, був птахом.
Ще зовсім маленьким хлопчиком, із заздрістю, довго-довго дивився він на вільний політ пташок у небі, уявляв себе там – у вишині, в польоті.
Перші фігурки, які маленький хлопчик виліплював з пластиліну – це були фігурки літаків. Потім прийшла черга паперових літачків, повітряних зміїв, керованих планерів, літаючих моделей літаків.
Починаючи зі старших класів школи, щорічно їздив на обласні змагання з авіамодельного спорту. Незважаючи на абсолютну відсутність в Лугинах необхідної для виготовлення якісних моделей бази, на те, що робив їх у вкрай непідходящих умовах (не те, що щасливчики з обласного центру чи великих міст), йому багато років підряд не було рівних в області за якістю, польотом, керованістю виготовлених ним, керованих з землі, літачків.
З київськими авіамоделістами, які виступали у змаганнях з моделями вартістю до 10 тисяч доларів, йому, зі своїми домашніми саморобками, звичайно важко було тягатись. Але і на республіканських змаганнях нижче 3-5-го місця не займав.
Після школи Микола поїхав поступати, звичайно ж, у Московський авіаційний інститут.
Спеціальність вибрав – інженер-конструктор літальних апаратів. Закінчив курси підготовки пілотів-інструкторів у Києві, при ОКБ імені Антонова, де отримав свідоцтво професійного пілота-інструктора за № 1. Багато разів стрибав з парашутом.
На заваді здійснення високих у прямому й переносному смислі мрій стало здоров’я. Несите студентське життя загострило давні хвороби шлунку. Шість операцій переніс Микола Смиковський. Медична комісія визнала його інвалідом і заборонила підніматись у небо навіть у ролі пасажира літака.
Та висновки лікарів не могли перепинити йому шлях до давньої мрії.
До здійснення якої було вже так близько! Крім офіційної медицини він вивчив, освоїв кілька східних оздоровчих систем і зумів все-таки більш-менш нормалізувати стан тієї третини шлунка, яку хірурги ще залишили йому для життя. Після цього пройшов офіційну медкомісію та отримав міжнародні права на польоти на легких літальних апаратах.
Ця невеличка металева птиця – мотодельтаплан – коштує від 30 тисяч доларів і більше. Став Микола Смиковський приватним підприємцем. Зумів заробити кілька не тисяч – кілька сотень доларів, на які й зробив у своїй лугинській квартирі свого першого мотодельтаплана.
Знадобилась спеціальність інженера-конструктора літальних апаратів, а головне – фанатичне бажання злетіти в небо.
Жителі району пам’ятають, як в середині 90-х його мотодельтаплан з’явився у небі над Лугинами. Піднімав у небо дітей, пробував заробляти цим на життя – на інвалідну пенсію прожити було непросто. Проте такі заробітки не відшкодовували затрат на них.
Друзі по захопленню підказали, що на мотодельтаплані можна катати людей і мати з цього прибуток лише на морі, влітку, даруючи гострі відчуття численним відпочиваючим.
Спробував. Сфера ця на ту пору уже була дуже криміналізована. Не знаючи тамтешніх неписаних законів, втратив він (рекетири відібрали за несплату данини ) свою першу машину.
Побудував наступну. Відновив польоти, і тепер уже справно платив кримінальному рекету.
– Кримінал брав приблизно 10 відсотків заробітку, але «кришував» добросовісно, конкретно, як вони кажуть. Ніхто крім них не смів на нас «наїжджати», вимагати якусь данину, навіть офіційні органи у нашу роботу не вникали. До цих людей можна було звернутися з проханням допомогти організувати нічну охорону машин, вирішити якісь інші проблеми – все вирішувалось швидко і надійно – розповідав Микола Смиковський.
Я не виправдовую їх, кримінал є кримінал. Але слухайте далі.
Через кілька років наші доблесні правоохоронні органи таки зуміли задушити кримінальний рекет. Кого посадили, хто сам утік, зник кримінальний рекет, згинув геть. І його місце зайняли самі «правоохоронці».
І стали мотодельтапланеристи над морем, за словами Миколи Смиковського, платити данину, розмір якої становив уже приблизно половину від заробленого…
Враховуючи, що інша половина майже вся ішла на утримання техніки в бездоганно справному стані, обслуговування, охорону машин, цей «бізнес» втратив свій смисл. Закінчивши сезон, повернувся у свої Лугини, нічого не заробивши.
Ремонтував свого металевого птаха та себе – обоє добряче спрацювались за літо.
Якось, березневого вечора, постукали у двері його лугинської квартири двоє незнайомих і попросили впустити їх для розмови. Впустив. Незнайомці з овечок різко перетворились на вовків, силоміць одягли наручники, затягли в автомашину і повезли до слідчого ізолятора приморського містечка. За що? А за те, що влітку літав над морем, не маючи відповідних дозволів.
– Так є ж дозволи, ось вони, дивіться, хто б мені без них дозволив польоти? – заперечував Микола. – Ні, не було у тебе тоді дозволів, ти їх тільки тепер, заднім числом зробив – відповідали йому. – Посидь, подумай добре.
У камері ізолятора 26 чоловік, серед них кілька хворих на відкриту форму туберкульозу. Їжа – якась баланда на комбіжирі, для Миколиного, шість разів оперованого, шлунка – смертельна отрута. За півтора місяця СІЗО відчув Микола, що недовго йому лишилося жити.
– Так були у тебе дозволи, чи не було? Якщо були – сидітимеш іще шість місяців, поки ми проведемо додаткове розслідування, вибирай! – Сказав слідчий.
Для Миколи це був фактично вибір між життям і смертю. І визнав він на суді, що літав, не маючи дозволу прикордонної служби.
А з цим дозволом на руках Смиковський зобов’язаний був влітку кожного дня узгоджувати з прикордонною заставою час і маршрути польотів! Інакше відразу б конфіскували дельтаплан і дали «строк».
Засудили пілота, і відразу ж випустили по амністії, як і було домовлено.
– За що ж тебе все-таки забирали? – допитуюсь.
– А то ви не здогадуєтесь! За їх логікою я, виявляється , цілу зиму літав і заробляв такі ж самі гроші, як і на морі, і мав щомісяця передавати їм кілька тисяч гривень. А звідки їх взяти, якщо у мене навіть пенсія менша тисячі? Повірили тільки тоді, коли побачили, що іще місяць перебування в СІЗО точно вжене мене в могилу. Але змусили визнати себе винним, щоб зберегти «чесне обличчя» доблесних правоохоронних органів.
Перепадав інколи пілоту й інший заробіток – обробляти отрутохімікатами поля. За одну годину роботи його прудкий метелик міг обприскати 150 гектарів посівів. І з рекетом ділитись не треба, якісь там подарунки роботодавцям, і все. Тільки рідко така робота випадала.
Довів до досконалості Микола Смиковський свої літальні апарати. Останній, шостий, виготовлений ним, в ході випробувань кілька разів падав.
Переломи рук, ніг, хребта. Але фанатичне прагнення літати змушувало його долати всі перешкоди. Попросив пригадати якусь із аварій.
– Летів якось над Коростенем – розповідав Микола. – А перед цим тільки прилетів з моря. Я ще не знав тоді, що після морських польотів потрібно обов’язково промити й прочистити всю апаратуру, тому що морська сіль проникає всюди і з часом пошкоджує дельтаплан.
От лечу я над Коростенем, і раптом у мене замовк двигун. Окислились контакти, як потім виявилось. По закону підлості, після відмови двигуна попадаю в провал повітряних потоків, так званої турбулентності, і втрачаю висоту.
Мотодельтаплан влаштований так, що він без проблем може ще далеко летіти, плануючи, без двигуна. І десь у селі чи в полі можна сісти без жодних проблем. А тут – місто. На вулицях – суцільний потік автомашин, кругом будинки.
Пробую «тягти» до аеродрому. Бачу по вітру, по віддалі, що не дотягну. Розвертаюсь на площу, в надії знайти «вікно» на проїжджій частині вулиці після червоного сигналу світлофора. Підлітаю і бачу, що рух інтенсивний – «вікна» не буде.
Приймаю рішення тягти до стадіону. І це все на плануючому польоті, без двигуна!
Долітаю до стадіону. Перед ним – висока стіна дерев, а я вже лечу нижче їх верхівок. Але тут є такий прийом, я можу різко на який метр – два піднятись, ніби як перескочити ці дерева, але потім різко втрачаю швидкість. Але там уже стадіон, уже можна приземлитись.
Перестрибую я дерева, а відразу за ними – лінія електропередач, я не знав, що вона там є. Що ж, я вже не мав ні запасу висоти, ні запасу швидкості, щоб зманеврувати. Чіпляю своїм дельтапланом проводи, завалюю лінію зі стовпами і падаю сам, ламаючи дельтаплан і свій хребет.
Але то все було раніше. Тепер я таких «проколів» уже не допускаю.
Дуже добрим словом згадував Микола свою маму Валентину Денисівну, колишню вчительку першої Лугинської школи. Це вона допомагала, всіляко підтримувала синове захоплення.
Бувало, вся її невелика вчительська зарплата витрачалась на всілякі моторчики, трубочки, гвинтики до авіамоделей.
Валентини Денисівни вже немає з нами. Немає і батька, Миколи Сергійовича. Кажуть, в день проводів душі померлих виходять на зв’язок із цим світом.
В цей день Микола Смиковський намагався знайти можливість прилетіти до кладовища, де поховані мама і батько, пролетіти над ним. Кілька років тому прилітав він сюди на справжньому легкому літакові, кілька разів прокружляв над Лугинами.
Цим він показував своїм батькам, що недаремне допомагали вони йому колись реалізовувати свої мрії. Він літає, незважаючи ні на що, і шле їм свій синівський привіт з неба.
Х Х Х
Проте перебування в СІЗО, на тюремній баланді, не пройшло для Миколи безслідно. Багато разів прооперований шлунок після тієї баланди зовсім відмовився виконувати свою функцію, а замінити чи поремонтувати його, як паливну апаратуру дельтаплана, ще не навчились. І східна медицина вже не допомогла. Тож пішов від нас Микола Смиковський, назавжди злетів у небо, до птиць.
На сорок другому лише році життя…
