Зелені свята 2002 року я запам’ятала на все своє життя – саме тоді в мене були всі шанси піти на той світ по «гарячій путівці».
Так, саме тоді були всі умови для красивої та символічної смерті – мені 16 років, минуло тільки три дні від дня мого випускного в школі, який ознаменувався тісним корсетом плаття, незручними босоніжками та традиційною сваркою із рідними через мій паскудний характер.
Я стояла на зупинці громадського транспорту в селі Вчорайше (там жила моя мама) і чекала на попутку або, як не пощастить – на автобус, яким мала б добратися до Ружина, де мешкала моя старша сестра і де я закінчила школу. Між Ружином і Вчорайшем, що на Житомирщині, – майже двадцять кілометрів відстані.
Наголошую: я хотіла зловити саме попутку. Любила їздити саме автостопом. Ніколи не боялася, що мене скривдять, чи можу скочити в якусь халепу. Попуткою було швидше доїхати до Ружина, ніж старим, покрученим ревматизмом автобусом. Крім того, водії зазвичай з мене не брали ні копійки і я могла зекономити для себе ту нещасну гривню, яку мені мама дала на проїзд.
Повз мене продиркав зелений, схожий на цвіркуна, «Москвич». У автівці був лише водій. Він сидів за кермом неприродно прямо і мав схарапуджений вигляд, ніби за спиною в нього – гоголівська панночка в труні.
Я махнула рукою. «Москвич» не зупинився. «Щоб тобі», – просичала.
Через кілька довгих хвилин із повороту вигулькнула червона «Шкода». Не встигла махнути, як вона сама пригальмувала. Я схопила дві важкенькі торби, які для сестри приготувала мама – з городиною та свіжими ватрушками, та побігла качкою, перевальцем, до автівки.
– Я правильно їду до Ружина? – поцікавився в мене білявий чолов’яга-водій.
– Правильно, – підтвердила розчаровано: він не підвезти мене хотів, а лише запитати дорогу!
– Вибачте, ви не підвезете мене до Ружина? – запитала я.
– Ну що ж, – сумніваючись, покрутився водій, – гаразд, сідай!
– Дякую! – зраділа і зі своїми сумками зацибнула до салону, якраз позаду водія вмостилася.
Біля мене сиділа маленька дівчинка – років семи. Русява, мила така. Її матір дрімала на передньому сидінні – фарбована чорнява жінка із тлустим драглистим тілом. Скло вікна біля неї було зовсім опущено: спека надворі стояла шалена. До речі, ніхто в автівці не користувався паском безпеки.
«Шкода» рушила. Водій поспішав і тому «летів». Вони направлялися до Києва. Можливо, мені здавалося, але білявий чомусь часто на мене поглядував у дзеркальце. Дівчинка, як і її матір, виглядала сонною і мляво перебирала дитячі книжечки біля себе. Дитина не була схожа на чоловіка за «бубликом». Очевидно, він був її вітчимом. Знайома ситуація.
Спочатку нічого не зрозуміла. Біля села Крилівка «Шкода» не вписалася у поворот, ледь не врізалася в грубе дерево, потім – у бетонну будку-зупинку. Далі – вільний політ із перекиданням у кювет.
Так як усе сталося дуже швидко, я дуже здивувалася, чому дівчинка біля мене високо підстрибнула і вдарилася головою об стелю. Пам’ятаю, що зловила її і притисла до себе, при цьому шепотіла їй, що не треба балуватися…
Отямилася першою. Мене перелякало те, що водія в автівці не було, «листок» капоту було зірвано і назовні інтимно стриміли тельбухи машини.
«Господи, зараз усе вибухне! Ой!», – на той момент у моїй голові крутилося лише це. Я була впевненою, що автівка повинна вибухнути, бо по телевізору в бойовиках показували саме так: щойно машина перекинеться, має обов’язково спалахнути пекельно.
Мене цікавило лише врятування власного життя. Я не думала про жодні героїчні вчинки. Могла вилізти через вибите лобове скло, але мене надто лякали ті трубки в капоті. Тоді озирнулася: жінку від удару наполовину висунуло у відчинене вікно. Вона була непритомна. Я перелізла через неї.
Свобода! Я вибігла на трасу. Нею наближалися до мене дві автівки, в тому числі вищезгаданий «Москвич», що повертався із Ружина. Я зупинила всіх, божевільно розмахуючи руками. Мене трясло від перезбудження, була дуже блідою та запилюженою.
Із «Москвича» вибіг водій, послухав мою розповідь і знову поїхав до Ружина: по «швидку допомогу» та міліцію. Тоді мобільних же ще не було!
Лікарі та правоохоронці примчали швидко. Хтось мене допитував, решта побігли до постраждалих та скрученої у «вісімку» машини.
– Я бачив тебе, ти зупиняла мою автівку, коли я їхав до Ружина, – промовив до мене водій «Москвича», – вибач, не міг зупинитися. Я віз труп до моргу. Одна жінка повісилася, це ж треба, якраз на Зелені свята! Мене попросили відвезти її до Ружина. Сидів за кермом як на голках. Бр-р-р!!!
Між тим жінка та її донька отямилися, їх визволили з автівки. Жінка мала зламану руку. Дівчинка блювала кров’ю. Останню медики намагалися покласти на ноші. Вона опиралася і плакала.
Водія знайшли у полі. Від удару він вилетів через лобове скло як демон. Білявчик був у комі. У той же день його, жінку та дівчинку забрала «швидка допомога» у Київ. Вони все-таки дісталися столиці, хоч і не так, як хотіли…
Чи вижив той чоловік – не знаю. З дівчинкою та її мамою, запевняли ружинські лікарі, які оглядали їх та мене у той же день, було все гаразд. Струс мозку, зламана рука та гематоми – це були дрібниці.
По мене до ружинської районної лікарні прийшла сестра. Не прийшла – прибігла. Їй по телефону помилково сказали, що це її донька потрапила в аварію. У моєї сестри дійсно є дочка – їй тоді було десять років і вона теж була у Вчорайші.
Тож моя сестра із виряченими від жаху очима ввірвалася до палати і її першим запитанням було:
– Де Оля?!!!
У той момент можна було помітити, як волосся моєї сестри сивіє та випадає.
Дізнавшись, що це тільки я потрапила до автоаварії, сестра зітхнула з полегшенням. Мої проблеми її не хвилювали. Я підвелася і пішла із сестрою додому. Я притискала до грудей свою косметичку – її, на моє прохання, визволили з автівки з надр розсипаної по салону машини городини та начинки ватрушок. Ну не могла я втратити свою косметику, в яку вклала всі свої кишенькові гроші!
Удома я теж блювала кров’ю. Як і у випадку дівчинки, це свідчило про струс мозку.
До лікарні я не зверталася за допомогою, хоч моя голова була геть у гулях. Моя сестра довго не розповідала про аварію нашій матері. І мені забороняла це робити.
Коли мама все ж дізналася, у чому причина того, що її менша донька не повертається до Вчорайшого полоти грядки та пасти корів, то страшенно сполошилася. Без мене звернулася до місцевого лікаря, який виписав пігулки, що мали б для чогось розширювати судини в моєму мозку.
Ті пігулки я так і не пила, хоч мама змушувала мене це робити. Я просто відлежувалася вдома. Поступово організм відновився.
Слідчий із ружинського відділу міліції пропонував мені подати на водія «Шкоди» до суду, адже він перевищив швидкість, через що й сталася аварія. Проте я відмовилася.
Цю ДТП я відобразила в кількох своїх творах.
Наприклад, у верлібрі «Аварія»:
Уяви:
Ти щойно опритомнів після аварії.
Здається, тільки-но
Водій вирячував очі, намагаючись
Вивернути кермо вліво,
А автівка раптом легенько відштовхнулася
Від пошрамованого асфальту і злетіла,
Мов старий досвідчений бусол,
Майже не махаючи крильми,
Ти спочатку нічого недопетрав,
Коли чужа дитина,
Яка сиділа поруч,
Різко підстрибнула і торкнулася головою стелі.
Це тебе навіть розсмішило,
І ти зловив її обома руками
Та притиснув до сидіння,
Шепочучи,
Що не гоже поводитися, як оглашенній,
Коли мчиш на швидкості 120 кілометрів за годину
Незнайомою дорогою…
Тож ти був першим, хто отямився.
Решта пасажирів навколо продовжувала
Репетирувати свою смерть,
А водій уже прямував до неї автостопом,
Чухаючи розтрощені ребра,
Які страшенно свербіли.
Ти дістав мобілку.
О, ці водонепроникні та броньовані нокії,
Котрі мерехтять усіма вогниками кольорового спектру!
Якщо всі на Землі повиздихують,
Вони продовжуватимуть надсилати одна одній
Есемески з проханням передзвонити.
Ти набрав мій номер
(Колись ми пообіцяли, що повідомимо,
Якщо станеться щось із кимось із нас).
Доки лунали довгі гудки,
Просвічуючи в темряві неоном,
Ти згадав,
Що вже помирав від кулі талібів в Афгані,
Топився восьмирічною дівчинкою в криниці
На власному подвір’ї,
Відмучувався від катувань у застінках гестапо,
Пухнув від свіжої шкоринки першого хліба
Восени 33-го…
Коли я підняла слухавку,
Ти сказав:
– У мені зовсім не лишилося страху.
За своє щастя треба триматися обома руками,
Як за дитину, що може впасти.
І тоді я тобі повірила б…