Всесвітній день поезії — свято, яке відзначається щороку 21 березня. Встановлено 1999 року ухвалою 30-ої сесії ЮНЕСКО. Вперше відзначено 21 березня 2000 року.
* * *
Зустрів я дівчину з ім’ям лілейним – Лю.
Воно мов пахощі незнаної долини,
Немов мелодія, що з синьогір’я лине,
Мов недомовлене, унимливе “люблю”…
Ти й не наважився б їй висловить жалю,
Що не тобі війне те слово лебедине…
Хай твій самотній час одлічує години,
Що довелось пливти твоєму кораблю.
А їй – все далі йти в незвідані простори,
А їй – здійматися все вище й вище в гори,
Де розпрозоряться їй обрії нові.
І з миттю кожною їй меншатиме човен,
Де погамуєш ти сподіванки живі,
Дарма ждучи її з захмарених верховин.
* * *
Твоїх повік відсторонивши ширми,
Перехопив я погляд твій ясний
В таємній тиші сутінків вечірніх
І сполохнув твої прозорі сни.
Не знаю я, за кого ти молилась,
Чи пом’янула думкою й мене,
Та знаю добре: ти не помилилась
І погляд твій мойого не мине.
До ночі пізньої і на світанку
Непевна тінь стоятиме в вікні,
Ховаючись за спущену фіранку
І поглядаючи, як часто груди
Твої здійматимуться в тишині
Й самотності… І це сьогодні ж буде.
* * *
Для мене досить, що ти є на світі,
Що десь ти ходиш, світла і дзвінка,
Й співаєш біля свого коминка,
Про дні, ясною мрією повиті.
Згадать тебе в хвилини сумовиті –
Й стає невдача не така гірка,
Й певніш працює втомлена рука,
І квітне день, як у вишневім квіті.
Й чого чекати більшого мені,
Коли я знаю – й ти у далині
Не раз мене душею спогадала.
Своїй я долі вдячний і за те,
Що й восени поглянути давала,
Як вишня десь у вирії цвіте.
* * *
Зустрілися, як в морі кораблі,
Щоб потім не стрічатися довіку,
Лиш потай пронести любов велику
Шляхами несходимої землі.
Всі приглушити болі і жалі,
Не проронить ні зойку, ані крику,
Й ростити в серці квітку яснолику,
Мов колосок на зораній ріллі.
Хіба ж ти міг щодня не відчувати:
Якби не квітки тої аромати,
Урвистих круч ти б сам не перейшов!
О радість зустрічі і біль розстання!
В вечірній млі я все ж тебе знайшов,
З-за хмари, зоре, – перша і остання!
* * *
Я знаю – той, кого ти бачила в мені,
Кому незаймані плекала серця квіти,
За мене кращий був, і в мрію оповитий,
Той образ бережеш ти й досі в глибині.
Та непривітні нам стелились довго дні,
Імлою сірою й туманами укриті,
І замість піснею безжурною дзвеніти
Лише квилила ти, мов чайка в далині.
Та до кінця іти судилося з тобою
Одною стежкою й ділити пополам
Хвилини радості із сумом і журбою.
Й напевно знаю я – із кожним кроком нам
Все меншатиме біль перейденої далі
Й здаватимуться сном ті смутки і печалі.
* * *
Я пам’ятаю вечір незвичайний –
Твоя рука довірилась моїй,
І тихим сяйвом з-під намету вій
Світила ти вогні святої тайни.
І ми пішли з тобою одностайні
В долину щастя шлях шукати свій,
І він стеливсь нам зорями надій –
Безжурний, безконечний, світлодайний.
І не здавалось нам, що на шляху
Ми ще й пригоду стрінемо лиху
І спинимось не раз в тяжкій знемозі.
Бо знали твердо ми – нам путь одна,
І хоч би як нам випало в дорозі, –
Ніколи нас ніщо не роз’єдна.
* * *
Коли над нами обрієм прозорим
Схиляється вечірня тишина,
Посидьмо, друже мій, біля вікна,
Подумаємо трохи, поговорим.
Чи радістю він повнився, чи горем,
Той день, що вслід за іншими мина,
Стежина перед нами – все одна,
Й не збити з неї нас вітрам суворим.
Біля твойого крісла я стою,
Й, на руку опираючись мою,
Ти проводжаєш день, що тихо гасне.
Ми путь пройшли з тобою не малу,
Й спокійно очі дивляться в імлу –
І вечір цей, і ніч – усе прекрасне!
* * *
З тобою разом так ціле життя ішли
Ми повними тривог урвистими шляхами –
Мандровані митці старої мімодрами, –
І випадали нам зневаги і хули.
Та один в одного ми віру зберегли
І в успіх нашої немудрої програми,
І ось нарешті він розкрився перед нами,
Мов та завіса, й звивсь вінками похвали.
Хоч і запізнено дались ті перемоги,
Проте не збочили з своєї ми дороги
Й не дбали, щоб на чийсь нам потрапляти смак.
Та не байдуже нам, чи втіху мав зі слова
Терпкого десь в ряду останньому дивак,
Що все ж близька була й для нього наша мова.
Тен Борис (Хомичевський Микола) (1897–1983). Найвизначніша постать культурного світу Житомира. Народився в селі Дермань Рівненської області, в родині священика. Поет, уславлений перекладач, наставник багатьох житомирських літераторів. Переклав українською мовою «Іліаду» та «Одісею» Гомера, а також ряд творів Есхіла, Арістофана, Шекспіра, Шіллера, Гете, Пушкіна, Міцкевича, Словацького та інших визначних поетів. Оригінальна творчість Тена зібрана в поетичній збірці «Зоряні сади».