Вже з 1 липня у ще недавніх студентів почалася гаряча пора – вступ на 5 курс. Я також знаходжуся у вирі цих подій і хотілося б окреслити ті проблеми, з якими я вже встигла зіштовхнутися.
Перш за все, варто сказати, що мій вступ почався з пошуку інформації про кожен ВНЗ, куди б я хотіла подати документи і де б хотіла спробувати свої сили. Тож до моєї уваги потрапили наш рідний ЖДУ ім. Івана Франка, КПІ, КНУ ім. Т.Шевченка, КНЛУ (а простіше – лінгвістичний) та НПУ ім. М.П. Драгоманова. Отже, вибір великий, але, тим не менше, за кілька днів кількість ВНЗ стрімко скоротилася. І ось чому.
Правила вступу викладені на сторніках кожного вишу, але що перше кинулося в очі, це те, що терміни прийому документів на спеціалістів та магістрів не визначаються на загальнодержавному рівні, як наприклад, це робиться з бакалаврами, а кожним ВНЗ окремо.
Тож першим з мого списку був виключений КПІ, так як у ньому термін подачі документів завершився в той же день, коли я лише отримувала диплом. А друга сесія прийому документів відбуватиметься тоді, коли в інших вузах триватиме прийом оригіналів. Отже схема мені не зрозуміла, але з усього видно, що вступники вже опиняються в нерівних умовах вступу.
Другим університетом, який мене трохи розчарував, це НПУ ім. М.П. Драгоманова. На жаль, там немає такої потрібної мені спеціальності – “Переклад”, а лише педагогічні, що ж, право викладати я отримаю як додаток до своєї основної спеціальності і в рідному ЖДУ ім. І. Франка, тому ще один столичний вуз я викреслюю зі свого списку. Залишаються ще 3, у яких я вже побувала й подавала документи.
Спочатку розповім трохи детальніше про свій досвід вступу в київські ВНЗ. Першим, куди я відправилася, став лінгвістичний університет, і насправді дуже рада, що зробила так, а не навпаки. Але про це пізніше.
Отже, як тільки заходиш у хол, перед собою бачиш велику карту приймальних комісій на кожен факультет та спеціальність. Дівчата, що сидять за партою біля входу, охоче допомагають тим, хто у них вперше. Написати заяву та завірити медичні довідки получилося без жодних проблем, після цого в мене власне кажучи, приймали документи. Невеличка неприємність вийшла з середнім балом, але це радше помилка відповідальних за його вирахування з мого університету. Адже при перерахуванні, мій реальний середній бал вийшов на одну соту меншим за той, що надрукований в дипломі, і, мабуть, це не складало ніяких проблем, якби на рідному ін’язі знали елементарне математичне правило, що числа заокруглюються до меншого, якщо вони менше п’яти.
На жаль, така проста істина була невідома і мені трошки попсували нерви. Але це ще квіточки порівняно з тим, що відбувалося потім. Але загалом, КНЛУ мене дуже порадував, залишилися приємні враження і тепер буду дуже надіятися на вступ саме туди.
Друга половина дня, який так позитивно почася, була цілком і повністю зіпсована у всім відомому університеті ім. Т. Шевченка. Почалося все з того, що приймальні комісії філологічного факультету та фізкультурного факультету знаходяться в одному корпусі, і якщо “фізкультурники” про своїх майбутніх студентів подбали, то філологічний не так переймався цим: не було вказівок, карт і пояснень як в лінгвістичному, зате була вахта, яка все-таки підказала нам дорогу.
Що ж, і на цьому дякую. Ще на коридорі мені сказали, що якщо у додатку до диплома не проставлені точні бали по 100-бальній шкалі, а лише у вигляді відмінно/добре/задовільно/зараховано, то приймальна комісія перераховуватиме за своєю шкалою. Що ж, думаю, нічого страшного. Але не так все просто, як мені здалося. В цьому університеті діє дуже цікава шкала, по перерахуванню з допомогою якої мені хотіли приписати середній бал на 10 балів нижчим від мого реального. Тобто я навчилася на 96,8, але там мене мило просять поступати з 86,1.
Передати, наскільки “щасливою” я була, важкувато. І це, виявляється, лише початок. Початок кінця мого бажання вступати саме в цей університет відбувся тоді, коли у приймальніцй комісії не змогли мене внести в базу даних з цими мізерними балами, так як мій диплом уже зреєстрований з реальними балами (і все це завдяки лінгвістичному, хух). Не вдалося з першого разу, другого, третього – і так я просиділа хилин 40, хоча у мене навіть не прийняли документи.
Мабуть, дочекалася б я і свого зоряного часу, але коли чи не вп’яте я почула, як тітонька розривалася на всю аудиторію, розмовляючи по телефону, що вона “такий диплом категорично відмовляється приймати” (тобто мій), то тут і в найспокійнішої людини порвалася б нитка терпіння. І моє терпіння луснуло, не хотілося подавати документи туди, де тебе не сприймають як потенційного свого студента, а як приблуду ще й з неправильними документами, бо у них бали друкують, у ще деяких університетах друкують, а в інших ні.
І таким чином ці “інші” опиняються в нерівних умовах. Мабуть, це ще одна помилка мого рідного вузу, але тоді виникає логічне питання – Якщо це такий важливий офіційний документ, то чому ж немає єдино-прийнятого зразка? Чому успішні студенти, мають, опускатися на ланку нижче лише тому, що вони з іншого вузу, де інші правила? Мені здавалося, з моїми балами мені відкрита дорога в столичні вузи. Звичайно, ще вступні випробування, і прийдеться навіть дуже сильно постаратися, щоб здобути максимум, але неочікувано, що ти провалюєшся ще до вступних. От такі враження від столиці.
Щодо рідного унверситету, то ту пройшло все просто і без заминок. Прийшла, подала і пішла. Тож тепер лише залишається підготовка до двох вступних екзаменів і молитися на удачу.
Єдине, що можна додатково винести з цього вступу, це те, що у нас краще б навели порядок з теперішнім станом в освіті, а не починали реформи проводити. Реформи – це добре, але думаю, пора не лише постійно щось нове вводити, але й доводити це до ладу, щоб не виникало більше подібних казусів та неприємних моментів. А всім іншим вступникам можна побажати лише великого терпіння та везіння.