“За людей воював, але не за тих генералів, які сидять у крєслах, набивають собі кармани і дають прикази, — каже 19-річний Руслан із Житомира в палаті столичного військового госпіталю, пише “Газета по-українськи”.
Лікується тут другий тиждень. Має струс головного мозку, пошкоджену барабанну перетинку і травмовані осколками ноги.
Палата Руслана на першому поверсі хірургічного відділення. У два ряди під стінами стоять вісім ліжок. На столі біля вікна по невеликому телевізору показують новини. Поряд лежать цукерки, печиво й кілька яблук.
“Той бій був нерівним, — Руслан сідає на край ліжка. Він худорлявий і жилавий. Обличчя чисто поголене. — На нас пішли танки. Хтось терористам підказав, на який блокпост іти. Ми були на БТРах, не мали жодної протитанкової міни. На наших очах два БТРи повністю згоріли. З водітєлєм настроїлися, шо вже додому не вернемося. Просили поддєржки. Через чотири часа нам подзвонили. Сказали, шо висилають підкріплення. Та вже їм не було кому помагать.”
“Я на руках підтягнувся до верхнього люка, виліз і почав тікать. Водітєль виліз слідом за мною, побігли в різні боки. Всі вєщі осталися в БТРі. На мені був тільки кітєль і штани. Навіть взутися не встиг. Більше 10 кілометрів лісами біг босий із нашими десантниками.”
“Рішили йти до центру АТО в Ізюм. Зустріли наші БТРи. Хлопці відвезли до одного з блокпостів. Там були в чотири ранку. Дали гарячого чаю і поклали спати по двоє на одній залізній кроваті. Після такого шоку ніхто спати не міг. Через чотири часа нас підняли. Мені дали пару носків і кеди. Наказали сідати в БТР і їхати на наш блокпост. Я отказався. На одне вухо не чув, ноги були подерті, закривавлені, коліна сильно розпухли. Відправили у медчастину.”
До палати заходить медсестра. Перед собою котить крапельницю. Ставить її біля ліжка Руслана. Вводить голку у вену.
“У внутрішніх військах працюю за контрактом, — продовжує. — Вже чотири місяці вдома не був. Весною відправили у Крим, а тоді — на Донбас. Коли у Слов’янську розбили перший блокпост терористів, люди повиходили з іконами і почали нас проклинати.”
“Багато хто до війни не був готовий. Після першого бою психіка порушувалася, і вони нічого не розуміли, — каже поранений у зоні АТО 28-річний Олексій, сусід Руслана. — У нас один такий пацан був. Після першого вистрілу заліз у кабіну КамАЗу, яким нам боєприпаси привозили. Сутки витягти його не могли. Дивився в одну точку і ні на шо не реагував. Водій так з ним і поїхав. Відвіз у медчасть. Терористам то все пофіг. На їхніх блокпостах знаходили повно використаних шприців з-під наркотиків і пляшок з-під випивки.”
“Понаходили якихось чуваків, дали їм трохи ширки, бабла й автомат. Такі в рідну матір стрілятимуть. Російським найманцям пацани із Краматорська рови рили. Траншеї копали за 20 гривень у день. Всі були наколоті й обнюхані.”