Нині я зовсім не обтяжений своїм єврейством — воно для мене і гумор, і самоіронія, і загадка, і призначення, і, навіть, якесь загадкове месіанство. Але далеко не завжди так було в дитинстві і юності.
Неймовірно, але і в радянські часи мені довелося в мініатюрі відчути, що таке погром.
Це було в шкільні роки — тоді нас, учнів трьох дев’ятих класів, направили з рідного райцентру у міську військову частину на передармійську підготовку.
І ось військова частина, справжній старшина — молодий і енергійний. Він шикує нас, веде в ліс, усаджує на траву. Першим військово-патріотичним причастям стає антисемітський анекдот у його виконанні.
Радянський єврей-комсомолець — у праведному гніві. Піднімаюсь і демонстративно йду. Плутаючись у лісі, добираюсь до табору. Пізніше виявилось, що дорогою я подолав якісь важливі стратегічні укріплення. Подолав, прийшов у свій намет і заснув нервовим сном втікача.
Але хоча пішов я демонстративно, демонстративності моєї, як і мене самого, ніхто не помітив. Невдовзі сержант зробив перекличку, виявив пропажу і почались панічні колективні пошуки. Хлопці декілька разів прочесали ліс, повернулись у табір втомлені і голодні і знайшли мене сплячим у палатці.
Увечері до мене підійшов п’яний старшина:
— Тебе что-то не нравится, да? Тебе не нравится что-то…
— Да, не нравится!
— Отак-от, да? Вот за это вас люди и не лю-ю-бят… — тягуче стогне старшина.
— Нас люди не любят?! Мы где — в Советском Союзе или в гитлеровской Германии?!
— Я, значит, не советский?! Ну, теперь тебе… Так что тебе не нравится, что?!
— Ваши антисемитские анекдоты!
Старшина аж відкидається назад і очманіло дивиться на мене. Антисемітизм для нього — природна стихія, а хіба риба може не любити воду, птаха — повітря?
Очманіння проходить і змінюється гримасою болю й огиди, а з покритих значками грудей знову вилітає стогін:
— Вот ты как… Вот за это вас люди и не лю-ю-бят!
Невдовзі я побачив старшину біля хлопців з паралельного класу і відчув, що він взявся за діло по-військовому серйозно.
Друзів у мене було багато, але всі вони зразу ж кудись подівались. І все ж у таких випадках слабкі світу цього об’єднуються — хлопець-білорус з незрозумілим прізвищем Драпеза попередив мене: сьогодні вночі Коля Медведчук влізе в палатку і битиме мене, а заодно й Ігоря — мого товариша-єврея, — зав’язаним на вузол рушником.
Погромна звитяжність пробудилася. Я розглядаю Колю Медведчука і в моїй голові виникає заздрісна літературщина: «Один из тех, кто выдержал испытание на мужество». Коля невеликий на зріст, але широкоплечий, дуже міцно збудований. Руки і ноги мускулясті, коротка сильна шия. І цей моторошний погляд молодого пітекантропа! Щоб я зараз тільки не віддав би, щоб бути таким, як він! Отакий хлопець не забиває собі голову фантазіями, а готовий у будь-який момент, прямо серед білого дня бити, кидатись камінням, гризти ворога. Сьогодні вночі в палатку увірветься зразкова і безжальна бойова машина!
Час тягнеться нестерпно повільно, росте тривога, ненависть. Настає вечір, потім ніч. Ми з приятелем-євреєм йдемо в палатку-гетто…
«Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи!» Бринить Чумацький шлях, гоголівський місяць ридає в знемозі, а два жидки з жахом і якимось незрозумілим нетерпінням чекають, поки їм пообривають пейсики.
Я чомусь таки задрімав тієї ночі, але зразу ж прокинувся від легкого шарудіння.
В пітьмі наді мною виростає кремезна фігура. Пітекантроп влазить у палатку. Я миттю сповзаю з подушки. Він не бачить мене в темряві і зразу ж лупить по подушці, не відчуваючи, що вона пуста. На всяк випадок я кричу: «А-а-а!». Ще один удар — я знову скрикую.
Єврейські тисячолітні інстинкти в дії. Медведчук стрімко опускає зброю національного відродження на ще одного іноплемінника, який, незважаючи на мої крики, солодко хропе. Але в темряві месник втрачає національну орієнтацію і попадає нижче пояса сплячому Валері Морозу.
А Валера Мороз — це вам не єврейський хлопчик, а український злопець, вихований на сільськогосподарській праці і парному молоці, – справжній бугай. Він із ревом пораненого циклопа схоплюється, і в палатці починається райцентрівський панкратіон.
Дивні, але логічні співпадіння бувають в житті — виявляється, Валера мав на Медведчука зуб і вже бив його за якісь образи.
— Ти давно всирався в моїх руках?!! — реве розлючений Валера. — То ти ще й сюди вліз?!!
Медведчук відбивається і намагається щось пояснити стосовно «жидів», але Валері зі сну не до єврейсько-українських відносин — він затискує голову Медведчука під пахвою і довго, з насолодою б’є в обличчя. Медведчук плаче і просить відпустити.
— Ні хера, ти должен почуствовать настоящу мужску силу!
Валера у виховному екстазі бере Медведчука за горло і душить.
– Ой, Валерочка, я вже почуствовав!
– Ето ще не боль!
Ранок. Валера трохи заспаний. Медведчук повністю запух і сильно кульгає, на обличчі — вираз збезчещеного благородства. Ну, а два єврейчики щосили роблять вигляд, що дуже постраждали, але ніяких слідів цього не видно. Погром закінчився і продовження вже не буде — українська душа відвела душу.
Залишаються дрібні антисемітські вправи. Старшина примушує всіх копати, я, як завжди, коли доходить до фізичної праці, тільки вдаю, що працюю, і тут же з усіх боків чується:
— Ти бачиш — Іван робить, а жид стоїть!
— Ти бачиш, які у Івана руки чорні? Не хочеш копати — їдь у свій Ізраїль!
— Хлопці, нє, хіба я на цих жидків вироблю?!
Спочатку я киплю, але несподівано це починає мене все більше смішити. На мене сиплються гумористичні перли, я вмираю зо сміху, хлопці це помічають, їм теж стає смішно — вони вже не зляться, а стараються мене розсмішити і… сходять з єврейської теми.
Приїхавши додому, я все розказав батькові.
— Мне стыдно и противно, — сказав батько, — очень противно!
— А что я мог сделать!
— Да, ты ничего не смог, а я бы смог. Сколько раз я говорил тебе — занимайся спортом, качайся!
Наступного дня батько, незважаючи на мої протести пішов у школу — скаржитись.
Хлопців злегка «проробили». І їм, і мені було трохи соромно.
Цікаво, що саме з тих часів я спокійно слухаю будь-які анекдоти про євреїв. Думаю, власне антисемітських анекдотів майже не існує — все це просто гумор. Лише в анекдотах про погроми я, хоч убий, нічого смішного не бачу, хоча той погром був ще смішним!