3.
Сенсей
Яскраво пам’ятаю спортзал і моє перше заняття. Сенсей стоїть, оточений групою учнів. Вони одночасно наносять йому безліч ударів, які він з казковою легкістю відбиває.
— Цуки! — наказує сенсей і мені.
— Куда?
— В меня, — легким дитинним сміхом мудреця сміється сенсей, — нанеси цуки в меня!
Я обережно б’ю і зразу ж підбиваю сенсею око.
— Это что, б…дь, такое?! — реве сенсей.
— Это… Вы же сказали «цуки».
— Это цуки?! Это х… знает что !
Сенсей прикладає до ока холодне лезо ножа, дметься і мовчить. Я остаточно впевнююсь, що нічого не розумію в карате.
Секцію відвідувала найрізноманітніша публіка: міські пацани, колишні спортсмени, бородаті інтелектуали, надуті службовці, красиві романтичні дівчата. З бандюків іноді заходив лише Толік Богданов — несамовитий міський вуличний боєць, якому карате потрібно було, як зайцю стоп сигнал – іноді Толік, щоб розважитись, пропонував трьом-чотирьом бажаючим з максимальною силою атакувати його і, на відміну від сенсея, легко витримував будь-які удари!
Секція боготворила сенсея, його вважали надлюдиною.
Йшли розмови про те, що скоро він буде здатний вбивати поглядом. Сенсей учився у якогось загадкового тренера зі Сходу, від нього і отримав посвячення в карате.
Про сенсея розповідали таку історію. Секцію якось відвідали міські братки, які вважали карате “разводом лохов”. Один бугай підійшов до сенсея :
– Понты колотил?! Давай помашемся, дятел!
Сенсей спокійно відмовився. Бугай наполягав на “месиловке”, декілька разів поскаржився на душевний дискомфорт:
– Мне облом не помахаться!
І, врешті, виголосив :
– Ну че, погнали!
З цим закликом бугай рвонув до сенсея, але тут з’явились дуже симпатичні каратистки. Побачивши “центровых телок” бандюган вирішив обійтись фінансовими санкціями:
– Висишь бабки, олень! Не отвалишь – загашу!
Сенсей спокійно кивнув, а на прощання дружньо стиснув руку бугаю, при цьому злегка торкнувся якоїсь точки. Через тиждень відморозок перетворився на живий труп, і братки, побачивши, що він “склеює ласти” знову прибігли в секцію, де ”давали зуб” і кричали “гадом буду”, обіцяючи молитись на сенсея, якщо він врятує корифану життя. Сенсей знову натиснув якісь точки і через п’ять днів все прийшло в норму, а бандюки стали обходити сенсея десятою дорогою, щоб не нарватись на якийсь енергетичний удар.
Секція збиралась зрідка, сенсей в основному давав консультації. Якщо ж бажаючих тренуватись приходило багато сенсей брав акваланг і йшов купатись, а заняття проводив який-небудь його учень.
Сенсей порадив мені взагалі не ходити на секцію, пояснивши, що там — примітивне карате і пообіцяв, що буде навчати мене сам.
Сенсей розповідав дивовижні історії і я все яскравіше почав починав розуміти, в який грандіозний світ я прийшов. Сенсей розповідав про те, як Брюса Лі привели заради експерименту в американську тюрму, де сто присуджених на смерть зєків кинулись на нього, а він злетів у повітря і біг по головам нападників, на ходу вбиваючи їх. Розповів про екзотичні напрямки карате, зокрема, про “Школу крику”, яка дозволяє розвинути крик, здатний зламати залізобетонний стовп.
В залізобетонному стовпі я засумнівався і сказав, що це порушення законів фізики. Сенсей з сумом глянув на розумово обмеженого учня і повідав, що легенда про солов’я-розбійника, який свистом ламав дерева і знищував армії криком, створена на реальній основі: Соловей — це майстер школи крику.
Іноді сенсей показував мені якусь вправу, завжди під абсолютним секретом і з категоричною вимогою нікому не розповідати про побачене. Показав навіть вправу, яка дозволяла прорікати долю — для цього було потрібно декілька разів плямкнути губами і ковтнути слину.
Карате сенсей майже не навчав, при цьому заробляв божевільні гроші на бесідах. У мене грошей не було, але я розраховувався з сенсеєм непогано – дорогоцінним камінням! Мій райцентр вважався «маленьким Уралом», у наших шахтарів водились у власних колекціях топази, берили та інші самоцвіти, які завжди осідали і, допоки живе благословенна Україна, будуть осідати в затишних домашніх шафах. Мені не склало великих труднощів підбити початкуючих каратистів райцентру повитягати у тат і мам вкрадені дорогоцінності і направити цей сяючий струмок до сенсея. За це я привозив з міста в райцентр безцінні знання.
Сенсей з великою охотою брав топази і берили, захоплювався їхньою красою і, чим більше брав, тим менше показував мені прийомів. Зате залюбки вів зі мною бесіди — мене він вважав здібним містиком. Сам він також був шукачем ірреального. Його погляди являли собою неймовірну суміш старих і нових містичних концепцій із самобутнім мисленням міського чувака, який твердо спирається на власний вуличний досвід.
Якось я розповів сенсею про те, як впадав у транс, але в останній момент відчув страх і вийшов з неймовірно яскравого і незвичайного стану.
— Чуваки тебя пошлют на… — сказав сенсей.
— Какие чуваки?
— Которые тебя тянут.
—…?
— Понимаешь, ТАМ, — сенсей показав на небо — есть КОНТОРА. Понимаешь?! КОН-ТО-РА! Чуваки тебя тянут, думают — вот неплохой чувак, способный. А ты что сделал? Ты засцал! И они тебя просто пошлют — скажут, нах…й нам нужен такой чувак!
Ніколи в житті я не чув такого самобутнього викладу містики, який робив сенсей. Іноді мені здається, що де в чому він був правий. Нікому не дано бути в цьому житті чимось більшим, ніж справжній пацан. І Будда, і Христос, і всі махатми разом узяті — всі вони в першу чергу просто справжні класні пацани. І не хотілося б, щоб вони послали всіх нас…
Іншим разом він сказав мені:
— На хера я с тобой занимаюсь? У тебя свой эгрегор, у меня – свой.
— А что такое эгрегор?
— Это по типу как энергетическое облако. Вот ты, к примеру, вступишь в коммунистическую партию — тебя защищает партийный эгрегор, это сейчас очень мощный эгрегор. Если работаешь в комсомоле — комсомольский эгрегор, послабее, но очень выё…стый эгрегор. Вот такое энергетическое облако… Занимаешься карате — поддерживает эгрегор карате: он сейчас очень окреп, это древний эгрегор. Ты там пописываешь какие-то стишки — они нах… никому не нужны, но тебя уже поддерживает эгрегор стихов. Эгрегоры борются между собой — каждый хочет перетянуть тебя на свою сторону.
— Но почему вы не показываете мне приемов?
– А я откуда знаю, какой у тебя эгрегор? Вот я тебе все это объясняю, а мне твой эгрегор за это п… даст!
4.
Смерть мрії
Сенсей незмінно повторював: ”Приемы — херня, главное – дух.” Я був з ним згодний, тим більше, що духу в мені не було взагалі. Схід не приймав мене, медитації не давали нічого, хоча завдяки своєму тренеру я майже зовсім не займався карате — тільки медитував, а, висловлюючись українською, марив.
Марення тривало декілька років. Власне кажучи, перенесений на наш ґрунт східний підхід прагне перетворити на безперервні медитації-марення все життя. Чорт забирай того, хто перший завіз цей ідіотизм на ні в чому не повинну помірковану Україну! В ті часи я благополучно втратив будь яку здатність думати. Уявляв себе кішкою, мавпою, драконом і виробляв відповідний стиль. Це було нескладно. Варто уявити себе будь-якою твариною, рослиною або навіть річчю, як у тебе щось вселяється і ти починаєш стрибати, як мавпа, і коливатись, як білий лотос. Можна витворити будь-який стиль. Варто тільки оглядіти кімнату — стиль парасольки, мухи, комара, вентилятора, телеантени. І потім до цього всього до тебе дуже швидко прилипає щось із внутрішнього світу комара чи телеантени.
В елітарному карате я залишався декілька років — настільки довго, наскільки міг. Я чесно виконав перед ним свій обов’язок — жив ним, дихав, сходив заради нього з розуму і залишився при розбитому кориті.
Така взагалі доля багатьох медитацій і озарінь — після казкових світів вас часто чекає скромний повний нуль. Той, хто збирається в потойбіччя, хто хоче розмовляти з духами повинен добре думати про те, чи чекають його зараз там!
Сенсей недалеко пішов від мене – четверта частина з тих, хто ходив на секцію могла прихлопнути його, як муху, приблизно стільки ж бились би на рівних, чи й добряче наклепали б йому в справжньому бою. Це його зовсім не турбувало. Все-таки він був непересічною людиною, завдяки йому зберігалась таємниця, і поруч з нами цвіли невідомі казкові світи карате.
Зрештою я остаточно відчув, що пацаняче карате, яке я гордо зневажав, набагато ближче до життя. Хоча я так сяк освоїв елементарну техніку — не стільки карате, скільки звичайної рукопашки, але головне не далось — в мені не було бойового духу.
О, господи, обходилися ж без тренерів і прийомів всі ці берсерки, пірати, африканські дикуни, американські індійці, слов’янські воїни, міські вуличні бійці і… звичайні справжні райцентрівські пацани!
Так, пацани й були справжніми бійцями, а я — типовим нещасним фантазером.
Я все рідше з’являвся у сенсея, а потім зовсім залишив карате. Не змирився, але інстинктивно відклав справу, яка не давала вже ніяких плодів.