Українська народна культура вже не перше століття захоплює та вражає своїх нащадків народними звичаями та традиціями. Рушники, національний одяг та козацькі пісні знаходять свій відбиток і у сучасності, зачаровуючи будь-кого, хто хоч на крок наблизиться до вивчення української самобутності.
Так сталось і з майстринею народної творчості та лялькаркою, Оксаною Дедюль.
Світ народної культури буквально оповив жінку, й на днях вона побувала на зустрічі зі студентами-першокурсниками ЖДУ ім. Івана Франка, щоб відкрити таємниці створення своїх незвичних ляльок, які, по її словам, мають душу.
– Лялькарство – це досить оригінальна і незвична справа. Пані Оксано, розкажіть, з чого ж все почалося, та якою була, власне, ваша перша лялька?
– Взагалі за спеціальністю я медик. На протязі певного періоду часу, як я ще працювала в медичному закладі, мене звабила наша українська традиційна вишивка. Коли ж пішла на пенсію, у мене з’явилося більше вільного часу. От я й почала читати літературу про українські звичаї, традиції, згодом про ляльок-мотанок. Одного дня мені захотілося створити лялечку самій, після цього я вже не могла зупинитися.
– Яке місце лялька-мотанка посідає в українській культурі?
– Як на мене, лялька знаходиться на одному рівні з вишивкою. Однак це більш загублений та старовинний аспект народної культури. Українці досконаліше знають наші сорочки та рушники, наші традиції. Крім того лялькарство було добре розвинене не в усіх регіонах. Якщо вірити дослідникам, основним пунктом цього заняття була Наддніпрянщина.
– Стосовно процесу створення ляльок. Чи складно цьому навчитись?
– Якщо є бажання і гарний настрій – не складно. Все ж таки це стосується будь-якого заняття. Творча наснага – ось що головне для праці.
– Які матеріали Ви використовуєте?
– Переважно натуральні тканини. В давнину вишитий зношений одяг використовували як основу для створення. Так робили переважно родинні ляльки, якими потім бавились діти.
– Існує припущення, що даючи ляльці ім’я людина тривожить душі померлих та накликає на себе біду. Чи вірите Ви в це та чи називаєте свої творіння?
– Така традиція дійсно існувала. Імена давали переважно поминальним лялькам. Коли в сім’ї помирали бабуся чи дідусь, їхні родичі робили лялечку, називаючи її іменем загиблого. Вони вірили, що душа померлої людини ввійде в ляльку-мотанку, буде допомагати й оберігатиме всю родину.
– Чому Ваші лялька не мають виразу та звичних рис обличчя?
– В народі кажуть, що через очі передається негативна енергетика. Тому кожна родина створювала для себе індивідуальну ляльку-мотанку. Звичайно, якщо господар хоче намалювати очки, носик або ж ротик – хай малює. Я ж на надаю перевагу хрестику на обличчі ляльки, як оберегу.
– Стосовно видів. Чим же різняться ляльки між собою?
– Є три види ляльок: оберегові, гральні і на події. Наприклад, ляльку «Пташечку» мотають на початку весни, коли прилітають перші птахи, тому й вона на подію, на зустріч весни. На її сукні розміщено сім пташок, так як 7 – це магічне число.
Лялька-мотанка «Масляна» робиться відповідно на Масляну. Лялечка «Травничка» – оберегова. Зроблена з м’яти меліси й чебрецю, вона має приємний аромат. Оберегову функцію виконує й лялька «Подорожниця». В давнину жінки робили подібні іграшки чоловікам, які збиралися в дорогу. Голова цієї лялечки зроблена з горіха – символу розуму, у руках вона тримає вузлик з пшеницею – це для того, щоб господар голоду не знав.
– Ви говорили, що займаєтесь також вишивкою. Що ж для вас важливіше лялька чи вишивка?
– І лялькарство, і вишивання займають чи не перше місце у моєму житті. Звичайно, вишивка має захоплюючу історію, й сам процес створення досить цікавий. Але щоб зробити її досконало, потрібен час, якого обмаль. Деякі сорочки вишивають по 2-3 роки. Тому все ж таки надам перевагу ляльці.
– Ви даруєте свої ляльки чи продаєте? Якщо даруєте, то кому саме?
– Звичайно, дарую всім бажаючим. Однак в наш час продати також потрібно. Хоча б для того, щоб купити матеріали для нового творіння.
– А чи є у Вас лялька, яку Ви не продасте ні за що, можливо, вона якась особлива для вас, викликає певні емоції?
– Звичайно, є, і не одна. Мої перші ляльки завжди зі мною. Хоча, буває, кажу собі: «Цю не продам ні за що», а вона хоче кудись «піти», та й «іде». Лялька має душу, і якщо вона бажає віднайти нового господаря, значить так і буде, якщо ж ні – стоїть на виставці, чекає свого часу.
– Чи була у вас у дитинстві улюблена лялька?
– Кожна дівчинка в дитинстві грається ляльками. Пам’ятаю, мати виготовляла мені ляльки із куль-баби та кукурудзи. Звичайно, вони не були такими, як сучасні. Однак я раділа тому, що мала.
– А бувають такі моменти, коли Ви не можете зробити?
– Бувають дні, коли ідеї є, а втілити не можу. Думаю, причиною тому поганий стан та втомленість. Лялька ж потребує хорошого настрою. Без нього вона не обмотається і не одягнеться.
– Що Вас надихає на створення нових шедеврів?
– Мабуть, певні цікаві дрібнички. Знайшла клаптик якоїсь тканини, намистинку чи ж квіточку – це вже поштовх до нової праці. Нещодавно купила іграшковий горщечок з кашею, він мені сподобався і я використала його як основу для своєї нової ляльки.
– Пані Оксано, чи організовуєте Ви виставки? Де саме?
– Звичайно, в Житомирській обласній науковій бібліотеці організовувала. Наша спілка майстрів народної творчості їздить по всіх куточках України. Буваємо ми й на міжнародних фестивалях. Останній проводився на Шацьких озерах для дітей з обмеженими можливостями. Подібні заходи проводять переважно на свята: на Великдень, Різдво. Таким чином, мої ляльки розходяться по усьому світу.
– Щодо спілки майстрів народної творчості. Як багато однодумців Ви маєте? І чи однодумці вони, чи швидше конкуренти?
– Справа в тому, що так, як я не зробить ніхто, і я не зроблю так, як інша людина. В кожного є свій почерк, свій характер – і це єднає нас. Ми спілкуємось між собою, співпрацюємо, всі ми однодумці.
– Доволі часто біля Житомирського державного університету нам доводиться проходити повз Дім української культури. Там розташована величезна лялька-мотанка. Чи причетні Ви до її створення?
– Так, частинка мене в ній є. Адже розробляла її образ, намотувала й одягала ляльку я. Однак ідея самого створення не моя й основу для намотування мені дали. Тому, я лише співавтор.
– Які ваші плани на майбутнє: на найближче і на декілька років вперед.
– Хочу створювати нові й нові ляльки, вишивати сорочки різних регіонів України, зробити колекцію Житомирських рушників. Є багато ідей і так мало часу. Як то кажуть, щоб все встигнути, потрібно 48 годин на добу, 4 руки та 10 китайців у підвалі.
Калоліна Дмитрук
Леонід Мацієвський
Вероніка Логінова