Білгород увійшов до складу Української Держави гетьмана Павла Скоропадського навесні 1918 року завдяки умовам Брестського мирного договору між Українською Народною Республікою та Центральними державами. Цей статус тривав кілька місяців — до грудня того ж року, коли Червона армія повернула місто під контроль РРФСР.
З 24 грудня 1918 по 7 січня 1919 року тут тимчасово розміщувався Тимчасовий робітничо-селянський уряд України під керівництвом Георгія П’ятакова. Місто стало короткочасною столицею радянської України, перш ніж уряд переїхав до звільненого Харкова.
У ширшому історичному контексті землі навколо Білгорода формувалися як частина Слобожанщини — регіону з глибокими українськими поселенськими традиціями XVII–XVIII століть, хоча саме місто виникло як російська прикордонна фортеця наприкінці XVI століття.
Слобожанщина: українське коріння білгородського краю
У XVII столітті степові простори південніше Білгорода почали активно заселяти українські селяни та козаки, які втікали від утисків польських магнатів на Правобережжі. Вони засновували слободи — вільні поселення з тимчасовим звільненням від податків і власним самоврядуванням. Саме звідси походить назва регіону — Слобожанщина, або Слобідська Україна.
Білгородська засічна лінія, збудована московською владою в 1630–1650-х роках, не лише захищала від кримських набігів, а й стала адміністративним каркасом для цих поселень. Білгород перетворився на центр Білгородського розряду — великого військово-адміністративного округу. Тут сиділи воєводи, сюди стікалися донесення з дальніх форпостів, а місцеві полки несли службу на кордоні.
До середини XVIII століття в регіоні вже склалося стале культурне середовище: українська мова лунала в повсякденному мовленні, особливо в селах, зберігалися козацькі традиції, церковні обряди та навіть елементи матеріальної культури — від планування садиб до орнаментів на рушниках. Мандрівники того часу відзначали, що, перетинаючи умовний кордон, потрапляєш у світ, споріднений з Малоросією за природою та населенням. Місто Білгород при цьому залишалося російськомовним адміністративним ядром, а околиці — справжньою українською глибинкою за складом жителів і способом життя.
1917–1918: від революції до української юрисдикції
Після Жовтневої революції 1917 року радянська влада в Білгороді встановилася швидко — вже 26 жовтня за старим стилем. Однак мир виявився недовгим. У лютому 1918 року Українська Народна Республіка підписала Брестський мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Демаркаційна лінія пройшла північніше міста, і Білгород формально опинився на українському боці.
11 квітня 1918 року німецькі війська та частини УНР увійшли до міста. Невдовзі, після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, Білгородщина була включена до Харківської губернії Української Держави. Місто отримало українську адміністрацію, хоча на практиці багато місцевих чиновників і купців продовжували орієнтуватися на старі російські зв’язки. Для простих жителів це означало зміну прапорів, нові бланки документів і спроби запровадити українську мову в офіційне діловодство — процес, який тільки починався і не встиг глибоко вкоренитися за кілька місяців.
Економіка міста та повіту багато в чому залежала від вивезення зерна до Німеччини — умова Брестського договору. Селяни навколишніх сіл, багато з яких мали українське коріння, стикалися з реквізиціями, але водночас отримували можливість торгувати на харківських ринках без митних бар’єрів. Міські ремісники та дрібні торговці пристосовувалися до нової реальності, змінюючи вивіски й налагоджуючи зв’язки з харківськими партнерами.
Грудень 1918 — січень 1919: тимчасова столиця радянської України
Після повалення гетьмана Скоропадського в грудні 1918 року ситуація змінилася стрімко. 20 грудня Червона армія зайняла Білгород. Уже через чотири дні, 24 грудня, сюди прибуло Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Георгієм П’ятаковим. Місто на два тижні стало фактичною столицею радянської України — сюди переїхало з Суджі все керівництво, включно з наркоматами.
Це був унікальний епізод: прикордонне російське місто з потужним українським культурним оточенням на короткий час перетворилося на центр державного будівництва радянської України. Тут ухвалювали рішення, формували структури майбутньої УСРР, обговорювали питання кордонів і національної політики.
Уряд пробув у Білгороді до 7 січня 1919 року. Потім, після захоплення Харкова, він переїхав туди. Чому саме Білгород? Місто розташовувалося на важливій залізничній лінії, було нещодавно «звільнене» і формально вважалося українським за попередніми домовленостями. Крім того, тут можна було швидко налагодити зв’язок з наступальними частинами та місцевими партійними осередками. Для П’ятакова та його соратників це була водночас і вимушена міра, і символічна заявка на «українські» території, які більшовики намагалися утримати.
Чому Білгород залишився в РРФСР: рішення 1920-х років
Після закінчення Громадянської війни питання про приналежність Білгородського, Грайворонського та деяких інших повітів постало знову. Українські комуністи, спираючись на дані переписів і економічні зв’язки з Харковом, активно домагалися їх передачі УСРР. У сільській місцевості частка українців справді була високою — в окремих волостях і повітах вона сягала 50–60 відсотків. Багато селян-відхідників їздили на заробітки саме до харківських промислових центрів, а культурна й торгова орієнтація регіону тяжіла до України.
Однак на повітових партійних конференціях і в Курському губкомі перемогла позиція збереження дореволюційних кордонів губерній. У 1924 році на Білгородській партконференції за приєднання до УСРР проголосували лише 20 делегатів, проти — 54. Центральне керівництво в Москві, де все більшого впливу набував Сталін, воліло не дробити формуючий Центрально-Чорноземний регіон і зберегти стратегічний контроль над прикордонною смугою. У підсумку Білгород залишився в складі РРФСР, хоча окремі невеликі волості все ж перейшли Україні.
У 1926 році перепис ще фіксував помітну частку українців у регіоні. Але вже в 1930-ті роки під впливом паспортизації, голоду, міграцій і політики асиміляції їхня частка різко скоротилася. Регіон поступово почав сприйматися як переважно російський — процес, який історики називають справжньою етно-демографічною трансформацією.
Культурний слід Слобожанщини сьогодні
Навіть через століття в Білгородській області зберігаються відголоски слобожанського минулого. Багато прізвищ — Шевченко, Бондаренко, Коваленко, Литвин — нагадують про тих, хто прийшов сюди в XVII–XVIII століттях. У селах досі пам’ятають окремі елементи українського фольклору, рецепти страв і особливості говірки, хоча літературна українська мова тут майже не використовується вже кілька поколінь.
Архітектура старого Білгорода — суміш російського класицизму та скромніших слобідських форм. Церкви, збудовані в XVIII столітті, несуть у собі риси, характерні для всього Слобожанського регіону. Місцеві краєзнавці та історики продовжують вивчати цей прикордонний культурний шар, випускаючи дослідження й проводячи виставки. Для жителів регіону це не абстрактна історія, а частина сімейної пам’яті: у когось прадід служив у гетьманських частинах, у когось — у червоних загонах, а в когось торгував зерном з Харковом.
| Період | Контроль | Ключові події та наслідки |
|---|---|---|
| Квітень — грудень 1918 | Українська Держава (гетьман Скоропадський) | Включення до Харківської губернії за Брестським миром; початок української адміністрації; економічна орієнтація на вивезення зерна до Німеччини |
| 24 грудня 1918 — 7 січня 1919 | Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (П’ятаков) | Місто — тимчасова столиця радянської України; формування структур УСРР; швидкий переїзд до Харкова після його звільнення |
| Червень — грудень 1919 | Добровольча армія (білі) | Окупація Денікіна; повернення до складу Півдня Росії; важкі бої та руйнування |
| 1920-ті роки | РРФСР | Дебати щодо кордонів; українські комуністи вимагають передачі повітів УСРР; центральна влада зберігає регіон у складі Росії зі стратегічних та економічних причин |
Історики відзначають, що рішення 1920-х років значною мірою визначили сучасний вигляд регіону. Білгород залишився російським містом із багатим слобожанським культурним підтекстом — прикордонною територією, де переплелися долі, мови та традиції двох народів. Цей досвід досі вивчають краєзнавці та історики, щоб краще зрозуміти, як формувалася ідентичність людей, які живуть на стику великих історичних просторів.
Сьогодні, гуляючи тихими вулицями старого Білгорода чи проїжджаючи через села колишніх слобід, можна відчути подих тієї епохи: у назвах вулиць, в архітектурі храмів, у сімейних історіях. Кордони змінювалися, влади приходили й уходили, а люди продовжували жити, сіяти хліб, ростити дітей і зберігати пам’ять про свої корені — російські та українські водночас. Саме ця жива, людська історія робить короткий епізод 1918 року таким значущим для розуміння всього регіону.
