Порядок формування і структура Вищої ради юстиції не відповідає загальним європейським стандартам, – Микола Оніщук

– Чи доцільна передача функцій Конституційного суду Верховному суду України тільки тому, що останній нині звільнений від касаційного перегляду справ? Чи, можливо, існують якісь більш вагомі аргументи на користь такої новели?

– За останні два роки діяльність Конституційного суду з огляду на ті рішення, які він ухвалював, піддавалась гострій критиці. Це й рішення у справі щодо порядку формування парламентської більшості у рамках Конституції у редакції 2004 року, коли Конституційний суд надав право формувати більшість у парламенті окремим народним депутатам, а не фракціям. Очевидна і пряма ревізія конституційної норми. Це і рішення, яке стосувалося повернення до редакції Конституції 1996 року, та скасування ухваленого парламентом закону про внесення змін до Конституції № 2222.

Можна назвати і інші справи, які стосуються, зокрема, права уряду визначати, як і в якому обсязі можуть забезпечуватися соціальні стандарти, гарантовані законом. Звісно, що все це суттєво підірвало довіру до конституційної юстиції.

Відтак залишити без реагування ці обставини було б неправильно, виходячи з того, що КСУ за визначенням, як єдиний орган конституційного судочинства, має бути поза підозрою. Це орган, до якого має бути висока довіра політичних інститутів, громадян, суспільства. Інакше він не здатен вирішувати суперечки конституційного рівня, тобто виконувати передбачену Конституцією функцію, бути фактором стабілізації конституційного правопорядку.

Якщо КСУ не справляється зі своїм конституційним завданням, існує два способи вирішення цієї проблеми: або змінити склад суду, засади і принципи його формування, або передати цю функцію іншому органу, який має більший рівень довіри суспільства. Верховний суд України відповідно до рішення КСУ і, власне, нового Закону «Про судоустрій та статус суддів» позбавлений функції касаційного перегляду справ. Це означає, що він у такому вигляді перестає бути судом факту, оскільки зосереджуючись на охороні закону, забезпечує єдність практики його застосування. Виходячи із цих міркувань, я запропоную, щоб функції Конституційного суду були передані Верховному суду України.

– Наскільки я розумію, немає великої різниці для судочинства, чи то судді ВСУ будуть пристосовуватися до неспецифічної для них діяльності, чи новий склад КСУ?

– Ви знаєте, що насправді не існує ані організаційних, ані правових гарантій, які самі по собі могли б забезпечити юридичну незаангажованість КСУ на тлі нинішніх політичних реалій. Це була б утопічна надія. Адже це лише питання часу, коли той чи інший орган, з тією чи іншою компетенцією буде включений в систему політичних координат, політичних інтересів, хай це і буде в завуальованій формі, не так прямолінійно, як це виглядає сьогодні. Тому завдання полягає в вирішенні фундаментальних питань, забезпеченні в країні верховенства права і суттєвого зростання рівня правової культури суспільства.

Тим не менше рішення щодо КСУ було б оздоровлюючим прикладом для служителів інших державних інститутів, якщо орган втрачає довіру, або діє всупереч своєму конституційному призначенню.
Це був би крок і виховного характеру, складова нашого правового зростання, тому що визнати факти, помилку, наявність порушення, визнати, що це не відповідає доктрині верховенства пава, доктрині конституціоналізму вже само по собі є важливим для очищення, і це вже крок до удосконалення правової культури суспільства.

– Зараз можна почути багато думок з приводу того, що потрібно змінювати Конституцію 1996 року, або навпаки, що наш Основний Закон один з найдемократичніших в Європі. А на Вашу думку, як фахівця з багаторічним досвідом у конституційному праві, що насамперед потребує змін в діючому на сьогодні Основному Законі України, і чому?

– Якщо ми говоримо про Конституції 96 року, чинну Конституцію в плані демократичності, то тут західні фахівці мали на увазі конституційні гарантії проголошених соціально-економічних прав громадян України. Ось у чому українська Конституція вважалась найдемократичнішою: право на працю, право на житло, право на освіту, право на охорону здоров’я. На разі ми ж розуміємо, що незважаючи на конституційні формулювання, ці права зберігають в значній мірі свою декларативність, тому що держава, уряд не в змозі повноцінно реалізувати закріплені в Конституції права. Європейці собі таких декларацій дозволити не можуть, будучи значно багатшими країнами, маючи значно досконаліші державні механізми.

Що стосується, власне, оцінки Конституції чинної, чи є вона найдемократичнішою, то я хочу сказати, що найдемократичнішою є та Конституція, яка забезпечує народовладдя у тому розумінні, що народ не тільки обирає собі владу, не тільки змінює владу у випадку проведення виборів, а і забезпечує через відповідні конституційні механізми контроль за діяльністю влади. Українська Конституція якраз у цьому розумінні має суттєві вади, тому що вона не дозволяє народу забезпечити публічний контроль за діяльністю державних інститутів. Це по-перше.

По-друге, я не можу вважати її найдемократичнішою і тому, що важливою складовою конституційної організації суспільного ладу є система стримувань і противаг, яка за редакцією Конституції 1996 року є недосконалою. Відтак це не дозволяє джерелу влади – народу мати ефективні інструменти впливу на діяльність усієї системи організації влади, на її ефективність.

Одне із завдань конституційного оновлення полягає у тому, щоб по-новому змоделювати в Україні систему стримувань і противаг, яка б дозволяла джерелу влади – народу – вимагати якісної управлінської діяльності влади в інтересах українського народу. Ця фундаментальна проблема в чинній Конституції не вирішена.

Таким чином основним завданням конституційного оновлення є зміна системи організації влади та, можливо, форми правління. Це те з чого ми починали нашу розмову. Я особисто є прихильником переходу до парламентських форм правління, які більше придатні і, можливо, адаптовані до іншої концепт-організації суспільних відносин – до договірної. Адже парламенти є ефективними тоді, коли вони, по-перше, чітко політично структуровані, і, по-друге, – несуть відповідальність за формування уряду, тобто коли законодавчі рішення, які ухвалюються ними, забезпечуються через виконавчу діяльність створеного цим парламентом уряду.
Тобто логіка така: політична сила перемагає на виборах завдяки своїй програмі – завданням і меті своєї діяльності, оголошеним публічно.

Відповідно до цієї програми ця політична сила, маючи більшість у парламенті, ухвалює закони, і формує уряд та забезпечує їх виконання. Ось на чому будується ефективність парламентських форм правління. Це єдність політичної відповідальності як за законодавчу, так і за виконавчу владу, стан справ в державі.

Чинна ж модель нашої Конституції допускає – проблема суміщення вже виникала, – що парламент може представляти одну політичну силу, а президент – іншу. Уявіть собі ситуацію в нашій країні, коли відбудуться наступні парламентські вибори, і парламентська більшість, наприклад, буде належати демократичній опозиції, але право формувати уряд залишається у глави держави, який представляє іншу політичну силу. Чи буде система організації держаної влади за таких умов ефективною? Ні. Тому що парламент буде продукувати рішення, які мають на меті реалізувати цілі і завдання однієї політичної сили чи одного вектору розвитку, а при цьому виконавчі органи, уряд зокрема, формуватиметься іншою політичною силою, до якої належить Президент. Це той випадок, коли можна заздалегідь передбачити, що така система організації влади приведе до чергового паралічу ефективності системи державного управління.

Тому демократичність Конституції має визначатися не тільки тим, які права гарантовані, а й тим, наскільки народ є спроможним впливати на систему організації влади і на ефективність її функціонування.

– Я так розумію, якщо парламент отримає здатність впливати на виконання закону, то ми знімаємо питання застосування норми, про яке всі кажуть, що проблема наша не в тому, які закони у нас приймаються, а як вони виконуються?

– Так. І поясню чому. Якщо політична сила чи блок політичних сил, що перемагають на виборах, утворюють коаліцію (більшість), і на виконання проголошених політичних мети і завдань ухвалюють закон, а уряд не забезпечує його належне виконання, то цим девальвується політична воля цього парламентського утворення, цих політичних сил. І це означає, що суспільство отримує неякісний продукт, тобто неякісне виконання задекларованих зобов’язань.

Якщо ж парламент формує уряд, то він є зацікавленим у тому, щоб ухвалений ним закон був виконаний. Інакше суспільство буде вважати, що ця політична сила не спроможна виконати проголошені нею цілі. Тут зв’язок не технічний, і навіть не нормативний, а сутнісно-політичний. І це питання не тільки довіри суспільства, а й зацікавленості політичних сил в тому, щоб законодавчі рішення були неухильними до виконання. Бо мало задекларувати, що закон має виконуватися – необхідно, щоб ті, хто приймає закони, його дарування суспільству, були зацікавлені, щоб вони виконувалися урядом, оскільки у протилежному випадку це призведе до девальвації результату політичної діяльності цих сил, до невиконання проголошених виборцям цілей і завдань обрання, а відтак – до втрати влади.

– Першим етапом діяльності Асамблеї буде напрацювання ініціатив та пропозицій. Чого очікувати від цього етапу? Зокрема, у яких напрямках власне Ви ще працюватимете, окрім конституційного правосуддя? Чи зможуть подавати власні пропозиції до Конституційної асамблеї юристи-практики? Яка ймовірність прийняття до уваги таких пропозицій?

– Я маю намір активно працювати у складі Конституційної асамблеї принаймні до того моменту, поки буду мати внутрішнє переконання, що ця робота буде корисною, в інтересах усього суспільства. І, як уже було сказано, я хочу зосередитися на питаннях правосуддя, включаючи і конституційне правосуддя, хоча, звісно, сфера моїх професійних знань стосується і питань організації влади. Якраз у цих двох напрямках я, очевидно, можу виглядати переконливим. Що стосується співпраці, напрацювання ініціатив, звісно, буду подавати власні пропозиції, проекти, тому що вони вже є, в тому числі використовуючи напрацювання конституційного процесу за часів Віктора Ющенка. Саме тоді був підготовлений проект нової редакції Конституції. Як учасник робочої групи, я мав безпосереднє відношення до тексту цього документу, нормативних напрацювань, а не просто теоретичних ідей.

Таким чином, не маю намір обмежуватися участю у дискусії, а буду пропонувати цілісні нормо-проектні пропозиції по окремих напрямках конституційного вдосконалення. Чи буду я співпрацювати з юристами-практиками? Звісна річ. Мені здається, що всі, хто формально не має можливості працювати в складі Конституційної асамблеї, зможуть направляти свої пропозиції до Конституційної асамблеї, її секретаріат, який в свою чергу поширюватиме ці матеріали.

По-друге, звернення безпосередньо до членів Конституційної асамблеї з тим, щоб вони вносили пропозиції на розгляд робочих груп, комітетів, комісій – власне на розгляд відповідним структурним підрозділом Асамблеї. Іншими словами, на цьому етапі конституційного нормотворення названі принципи і засади, очевидно, будуть забезпечені. Це вже інше питання, що із того, що буде напрацьовано, голова держави як суб’єкт законодавчої конституційної ініціативи захоче бачити в остаточному проекті. Але це вже проблема і політична, і суспільна. Я тут висловлюю обережний оптимізм в частині того, що за всіх умов, напрацювання КА мають і можуть бути корисними, корисними як насамперед свого роду науково-практичний фонд конституційного матеріалу. Адже до роботи в Конституційній асамблеї долучено чимало тих, хто має дотик до конституціоналізму. Все це дає підстави думати, що відбудеться конкретна, фахова, політико-правова дискусія з різних аспектів конституційного вдосконалення.

Зараз складно передбачити, що з цих напрацювань стане втіленим в оновленій Конституції, але це той випадок, коли сам процес може бути корисним.

– Якщо говорити про ті напрацювання, які Ви мали за часів президентства Ющенка, наскільки змінився політичний фон, вимоги суспільства з тих пір? Чи доцільне на разі відсилання до них, адже, наскільки я розумію, на сьогодні довіра суспільства нівелювалась ще більше?

– Ні тоді, ні тепер для мене не домінували фактори, обставини, чинники політичної доцільності. До речі мушу зауважити, що Віктор Ющенко – принаймні з моїх співбесід з ним, – ніколи не намагався домінувати в плані визначення доктрини конституційних змін. Саме його проект ґрунтувався на більш розвиненій системі стримування-противаг, зокрема, через запровадження двопалатності Національних зборів, тобто парламенту України.

Це диверсифікація влади, коли власне політичний і нормотворчий процес відбувається в рамках нижньої палати, а сенат (верхня палата) зосереджуються в основному на державотворчих функціях, призначеннях посадових осіб. За таких обставин, беручи до уваги неможливість розпуску верхньої палати (на відміну від нижньої) це дозволяє забезпечити сталість функціонування держаних інститутів, незалежно від того, наскільки гострим чи турбулентним є політичний процес. Сенат будується на рівному представництві усіх регіонів, а відтак забезпечує єдність держави, її унітарність, а не федералізацію країни. Це був один із елементів, який мав розвинути систему стримувань і противаг. Частина функцій від Президента переходила б до верхньої палати – палати представників усієї країни.

Були і інші слушні пропозиції. Так, за проектом, парламент втрачав функцію призначення суддів, змінювався порядок формування ВРЮ. На мою думку, Конституційна асамблея має взяти до уваги ті напрацювання, які раніше вже були здійсненні. Тому що непереконливо виглядає той, хто починає робити все з чистого листа, не визнаючи, що до нього не було пророків.

– Але ж американський досвід будується на універсальних суспільних принципах? Тобто з одного боку, відбувається диференціація судової системи, де існує так зване велике журі, наприклад, яке здійснює суд факту, і суддя, який кваліфікує злочин за умови визнання його таким, і так само, з іншого боку, відбувається розподіл обов’язків між палатами парламенту. Чи потрібна Україні така диференціація? Чи слід нам прагнути до подібних універсальних суспільних принципів?

– Чинна Конституція проголошує, що судова гілка влади незалежна, вплив на суддів не допускається, закріплює гарантії незалежності суддів, зокрема, безстрокове обрання, особливий порядок притягнення до відповідальності. Нормативно все майже ідеально, якщо не брати до уваги проблемні питання ВРЮ. На практиці ж існує суттєва залежність суду від політичних інститутів – прокуратури, Президента і уряду. Як змінити ситуацію? Я вже говорив, що не існує якогось універсального способу. Це питання статусності, правової культури, прозорості. Тим не менше, однією із тез, яка могла бути суттєвою складовою посилення гарантій незалежності, є безпосереднє залучення громадян, народу до процесу відправлення правосуддя.

Бо якщо професійний суддя в силу низки обставин є доступним для впливів (питання професійної кар’єри тощо), то суд присяжних, який формується на один випадок із представників громадянського суспільства, що не мають відношення до державної служби та зв’язку з політичними інститутами, є дійсно незалежним. В силу цього втрачається об’єкт впливу та можливість використовувати владні інструменти для отримання вигідного рішення.

Саме це народжує відповідні пропозиції щодо запровадження конституційних гарантій суду присяжних, оскільки чинна Конституція сьогодні містить доволі загальну норму про те, що діє суд присяжних. Проте ця норма вже 15 років є мертвою.

Один із принципів правосуддя – принцип безпосередності вивчення судом усіх доказів у справі. Цей принцип набув у нас формальних ознак. Якраз в умовах суду присяжних, коли доводити існування складу злочину у діях обвинувачуваного потрібно не професійному судді, а лаві присяжних, судовий процес набуває реальних ознак змагальності.

– Чи можливе створення додаткових механізмів захисту прав громадян на фоні майбутніх конституційних змін? Чи слід нарощувати потенціал у цьому напрямку?

– По великому рахунку Конституція вирішує два питання: як організована влада в країні, бо суспільство це – мільйони індивідуумів, і для забезпечення його функціонування потрібна система організації його діяльності, іншими словами – влада. І поки що без неї обійтися не можна. І друге питання – як взаємодіють громадяни з цією владою. Тобто які права та взаємні обов’язки встановлюються.

Відтак, коли йдеться про демократичні права, які задекларовані в Конституції України, то мені здається, що тут кардинальні зміни не потрібні. Єдине, що ми маємо визнати, що держава, уряд, не може забезпечити належну реалізацію цього по суті патерналістського договору з урахуванням того, яким продуктом власне суспільство може розпорядитися. Тому зрозуміло, що ця конституційна декларація, з одного боку, формує у громадян запит, а з іншого – не задовольняє його. Можливо, саме ці статті Конституції, які задекларували соціальні зобов’язання держави (освіта, охорона здоров’я, право на працю тощо), мають бути переосмислені. Коли ж ідеться про політичні права і свободи, тут такої детермінації немає.

Це у значній мірі пов’язано із природніми правами людини, тому тут навпаки мають бути посилені гарантії забезпечення цих прав: право на вільне пересування, право на свободу висловлювань, право на доступ до інформації, право на мирні зібрання, свободу друку тощо.

«Юридична газета», 26.06.2012

Порядок формування і структура Вищої Ради юстиції не відповідає загальним європейським стандартам, – Микола Оніщук

17 травня розпочала діяльність Конституційна Асамблея.

Розкажіть, будь ласка, читачам «Юридичної газети» за якими основними принципами працюватиме Асамблея? Який механізм прийняття рішень?

– Варто зауважити, що Конституційна асамблея в сесійному режимі ще не розпочала свою роботу. Вона створена відповідно до Указу Президента, а відтак говорити про те, що асамблея розпочала свою роботу можна буде, коли відбудеться її перше засідання, де, очевидно, як це повідомлялося у засобах масової інформації, виступить Президент із своїм попереднім концептуальним баченням сутності конституційних змін, їх ідеології, доктрини, мети і завдань. Що стосується принципів, за якими має працювати асамблея, то вони викладені в самому Указі, я не хотів би коментувати, оскільки на цей час формально правовим підґрунтям для роботи Конституційної асамблеї є якраз Положення про асамблею, яке затвердив президент своїм Указом.

Що стосується механізму прийняття рішень, то ця проблема також вирішена в Положенні: там йдеться про кваліфіковану більшість для повноважності її засідань.

Чи можемо ми говорити про внесення суттєвих змін до Конституції в ході роботи асамблеї?

– Не можна сказати, що всі розділи в чинній Конституції будуть однаково потребувати внесення змін, але якщо, наприклад, говорити про чинний розділ Конституції, який регулює питання правосуддя, то на моє переконання, ці зміни мають бути суттєвими. Доволі значущим можуть бути зміни, які стосуються організації влади в Україні. Якщо Конституційна асамблея дійде висновку щодо доцільності зміни системи організації влади, зокрема, відмови від президентської – і переходу до парламентської форми правління, у такому випадку обсяг повноважень, тобто компетенція Верховної Ради, Президента, уряду буде переглянута.

Правда, що Ви багато не чекаєте від цих змін, хоча й визнаєте, що на разі вони необхідні? Чому?

– Це стосується, власне, змін до конституції, які є необхідними. Але чи вдасться домогтися ухвалення цих змін? Тут у мене є сумніви. Сумніви ґрунтуються на тому, що наприклад, посилення президентської форми правління, президентських повноважень, якщо це буде запропоновано, не будуть підтримані опозицією, і швидше за все не будуть підтримана і громадянами на тлі тих внутрішньополітичних процесів, які розвиваються в Україні. Внесення змін до Конституції потребує не простої, а кваліфікованої більшості – 300 голосів. Таким чином, це швидше за все вказує на малу ймовірність схвалення парламентом такого роду змін.

На разі схожою є і ситуація щодо пропозиції запровадження парламентської форми правління, яка сьогодні є найбільш усталеною формою організації влади на європейському континенті. Президентських режимів в Європі практично вже не існує. Така пропозиція, попри те, що вона виглядає більш сучасною доктринально, більш привабливою, оскільки є адаптованою і випробуваною європейським демократіями, може зачепити певні кар’єрні устремління тих чи інших лідерів опозиції. І – знову таки, вже з інших мотивів вони можуть не підтримати ці пропозиції .Тому сьогодні відстоюючи точку зору, що конституційні зміни необхідні, разом з тим я висловлюю певний песимізм стосовно можливості їх ухвалення парламентом. Навіть наступного скликання.

До речі, парламент наступного скликання, очевидно, буде ще більш малопридатний для вирішення таких концептуальних змін. Я маю на увазі ту обставину, що його структурованість і одностайність не буде виглядати такою переконливою як сьогодні. Про це говорять дані соціології. Варто очікувати, що новий парламент буде іншим, як з точки зору більшої кількості його суб’єктів – фракцій, так і з точки зору амбіцій (як фракцій, так і їхніх керівників).

Ця тенденція до подрібнення, розкрупнення, про яку Ви говорите, як вона відобразиться на українському парламентаризмі?

– Зараз можна констатувати лише соціологічні дані, а вони говорять про те, що, очевидно, в парламенті будуть нові суб’єкти: це і «Фронт змін», і, «Свобода», «УДАР» Кличка та, гіпотетично, «Україна вперед» з Наталією Королевською.

Це вірогідні, очікувані суб’єкти парламентської діяльності, які, не думаю, що вже будуть готові сходу взятися за Конституцію. Таке подрібнення обумовить більшу договірну складову в діяльності парламенту. Тобто централізованими методами керувати парламентом, як це відбувається на сьогодні, коли є фракції, які діють надзвичайно синхронно в плані підкорення єдиній волі, вже не вдасться. Після парламентських виборів, що очікуються, таке явище відійде в минуле і поступиться швидше договірній практиці формування позицій Верховної Ради з тих чи інших питань. Тобто сталої більшості на всі випадки, очевидно, вже не буде. Це ж поширюється і на конституційний процес, – оскільки розгляд і схвалення конституційних змін прийдеться вже на долю наступної Верховної Ради.

Зовсім нещодавно Президент підписав новий Кримінальний-процесуальний кодекс, не за горами прийняття нової редакції Закону «Про адвокатуру», і ось зовсім нещодавно – 17 травня цього року створена Конституційна Асамблея (на базі Науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї). Як Ви вважаєте, чи не багато змін за останній час, за такий короткий проміжок часу? Чи не стане швидкість заручником якості та чи не поспішає Президент з такими глобальними змінами?

– В частині реформи кримінальної юстиції я хочу зауважити, що та концепція реформи кримінальної юстиції в Україні, яка була підготовлена свого часу ще коли я головував в Національній комісії зміцнення демократії та утвердження верховенства права, а потім будучи Міністром, якраз передбачала системність реформи, її комплексність. Йдеться про те, що якщо в основі цієї реформи стоїть новий КПК, то законодавчими новелами чи законодавчими рішеннями, які мали забезпечити цю реформу якраз мала бути нова редакція закону «Про прокуратуру», закону про органи досудового розслідування, до речі, в складі яких мав бути сформований Національний комітет по боротьбі із корупцією чи то Національне бюро по розслідуванню злочинів державними посадовцями I-III рівня, суддями, прокурорами, а також нова редакція закону «Про адвокатуру».

Це якраз той випадок, коли системність є бажаною, більш того, необхідною, тому що без відповідних законодавчих змін в системі органів, які безпосередньо приймають участь як в кримінальному судочинстві, так і у кримінальному розслідуванні справ, говорити про якісний ефект від впровадження реформи буде складно. Тому внесення змін до відповідних законів є необхідною запорукою реальних змін в системі кримінальної юстиції.

Звісно, що за всіх умов, сам законодавчий процес має продукувати якісні правові норми. Йдеться про те, щоб законодавчі ініціативи були узгоджені між собою, щоб вони не вступали в конкуренцію, протиріччя, і щоб сам задум – гуманізувати кримінальну юстицію, забезпечити реальну а не декларовану змагальність сторін процесу, і дати їм відповідні процесуальні механізми для цієї змагальності – цей задум якраз має бути забезпечений шляхом внесення змін до усіх названих законів. Тому мене тут швидкість не лякає. Скажу відверто, що інколи – до певної міри – це буває і на користь реформі, тому що за своїм визначенням будь-яка зміна, і це стосується не тільки законодавства, а і життя взагалі, дається значно складніше ніж їх відсутність.

Як це співвідноситься і глобальними змінами? Чи може ускладнити роботу над змінами до Конституції?

– Коло людей і осіб, які будуть зайняті підготовкою змін до Конституції не співпадає із тими суб’єктами законодавчого творення, які опікуються питаннями кримінальної юстиції. Це різні сфери, різні фахівці, різні завдання і різні предмети. Тому, тут прямого зв’язку немає.

Здається, в громадянах промовляє негативний досвід, зокрема, Податкового кодексу, який КПК може повторити: прийняли, щось не спрацювало, поміняли – один раз, другий, і практика не встигають за змінами. Коли мова заходить про судову реформу, йдеться про досить великий масив нормативних актів, під який необхідно під лаштуватися. З одного боку, створюється Вища рада юстиції, наприклад, і дуже швидко її структура перестає відповідати конституційним принципам…

– Я таких загроз, про які Ви говорите, не відчуваю. Тому що предмет законодавчого регулювання в сфері кримінальної юстиції, новації в сфері кримінальної юстиції, вони доктринально визначені. І ця доктрина змін має обслуговуватися і має забезпечуватися відповідними нормативними новаціями по змісту відповідних названих вище законодавчих актів.

Наскільки нам відомо, Ви підтримуєте вимогу Ради Європи щодо заборони суддям, призначеним вперше, розглядати справи щодо злочинів, за які передбачається покарання більше п’яти років позбавлення волі. А як Ви ставитеся до альтернативних пропозицій взагалі ліквідувати інститут призначення суддів вперше або зменшити строк їх призначення до трьох років?

Висновки Ради Європи співпадають із моїм давнішнім баченням щодо заборони суддям, які призначені на п’ятирічний термін, розглядати складні кримінальні справи, де покарання може перевищити п’ять років. Очевидно це виправдано тим, що політична практика в нашій країні (відома справа Кірєєва стосовно Тимошенко) поставила під сумнів довіру суспільства до здатності молодих суддів зберігати незалежність та неупередженість від політичних інститутів. Мушу сказати, що хоча суддівський досвід сам по собі не є гарантією незалежності, тим не менше, зрозуміло, що це надто складне психологічне випробовування для молодих людей, яке може завадити обраній ними судовій кар’єрі. У такій справі, що називається, легко «обломити зуби», тому пропозиція щодо обмеження повноважень суддів, призначених вперше, видається слушною.

Першим етапом діяльності Асамблеї буде напрацювання ініціатив та пропозицій. Я так розумію, Ви плануєте подавати власні пропозиції? Які саме?

Ви знаєте, що робота в Конституційній асамблеї буде організована по напрямках. Я швидше за все увійду у склад комісії, яка займатиметься судово-правовою реформою. І одна із пропозицій, яку я буду висловлювати, полягає у тому, щоб взагалі відмовитись від так званого іспитового призначення суддів на 5 років. Або ж скоротити цей термін до 2 років. Я радше схильний до того, щоб підняти віковий ценз судді до 29 років, одночасно підвищити рівень кваліфікаційних вимог до кандидата на посаду судді, натомість відмовившись від першого призначення як такого.

Замість цього мають з’явитися два компенсатори, про які я сказав: підвищення вікового цензу і більш складна процедура доступу до професії судді, включаючи спеціальну підготовку кандидата на посаду судді, яка, до речі, передбачена Законом «Про статус суддів і судоустрій». Йдеться про те, що суддя, який вже отримав доступ до права пройти стажування на посаду судді, як це, наприклад, роблять французи, навчався в національній школі суддів. Тобто ця пропозиція буде зводитися до того, щоб взагалі відмовитися від першого, так званого, іспитового призначення суддів. Тоді відпаде пропозиція щодо обмежень суддів, призначених вперше, слухати певні категорії справ. Це, зокрема, пояснюється тим, що існують кримінальні справи в злочинах, за які передбачено більше покарання, ніж 5 років, але вони можуть бути відносно простими з точки зору процесу: для прикладу, доказування вбивства, коли є свідки, дані експертиз, коли є очевидні інші докази винуватості особи. Навіть коли суддя не є досвідченим, тобто призначений уперше, мені здається, що за таких обставин складнощів із кваліфікацією злочинів, обранням міри покарання не буде.
Коли ж справа стосується зловживання службовим становищем, інших посадових злочинів особами I-III категорії, чиновниками високого рангу, суддями, прокурорами, ось тут вже складніше.

Тобто Ваша ідея полягає у тому, щоб стажування виключало цей термін 5-річний?

– Йдеться про те, щоб суддів призначали на посади у віці не молодше 29 років, а умовою доступу до роботи, крім наявності вищої юридичної освіти та складання відповідних іспитів, було також дворічне навчання у національній школі суддів, яке включатиме в себе і стажування, – не тільки в судах, а й в прокуратурі, в адвокатів.

Варто брати до уваги, що в кримінальному процесі завжди є як сторона звинувачення, так і сторона захисту. Тобто кандидат повинен побувати в кожній лаві: і в адвокатській, і в лаві сторони звинувачення, і, власне, в суді: для того, щоб мати розуміння і досвід відправлення правосуддя. І тоді він буде призначатися безстроково. Незмінюваність є однією з гарантій незалежності судді, яка вже акцептована сучасним світом.

– У лютому цього року Олександр Лавринович зауважив, що структура Вищої ради юстиції не відповідає загальним європейським нормам і конституційним приписам. Яка Ваша думка з цього приводу? Чи потребує процедура обрання членів ВРЮ доопрацювання?

– Добре, що мій наступник теж вважає, що порядок формування і структура ВРЮ не відповідає загальним європейським стандартам. На разі, для багатьох правників і політиків, які опікуються справами судової системи, ця деформація української правової системи стосовно статусу та функціонування ВРЮ, уже давно відома. Тим не менше, чим більше прихильників такої ідеї і розуміння невідповідності функціонування ВРЮ, принципів її формування, засад, складу європейським нормам, тим краще. І це лише може додати оптимізму, в плані того, що під час підготовки змін до Конституції у частині правосуддя, у цієї ідеї – ідеї деполітизувати ВРЮ, вивести з її складу посадовців політичних інститутів (таких як Адміністрація Президента, Верховна Рада України тощо), а натомість довести кількість представників суддівського корпусу, обраних безпосередньо суддівським корпусом, до більшості у складі ВРЮ, – буде більше прихильників.

Відповідно, вірогідність внесення відповідних конституційних ініціатив з боку Президента стосовно цього буде лише збільшено. Ще раз наголошую, що це той секрет, який же відомий щонайменше останні 3-5 років, проте до цього часу не було політичної волі, щоб високопосадовці правлячої політичної партії могли собі дозволити почати говорити про необхідність реформи ВРЮ. Хочу зауважити, що я цю тему порушував неодноразово, – і коли працював Міністром юстиції, і після відставки, – говорячи про необхідність привести діяльність ВРЮ до усталених апробованих, тобто перевірених досвідом, європейських стандартів. Схоже на те, що тепер політична воля на зміни у цьому сегменті, якщо не існує як така, то принаймні дозволяє говорити про це і тим, хто раніше відповідного мандату не мав.

Прокоментуйте, будь ласка, рішення Конституційного Суду у справі про висування кандидатів у народні депутати України за змішаної виборчої системи. Яке значення воно має для дотримання конституційного принципу рівного виборчого права?

– Скажімо так, я не бачу тут якогось вираженого політичного контексту. Звісно, можна провести доволі розлогу теоретичну дискусію,чи порушує це принцип рівного виборчого права – як пасивного (бути обраним, тобто мати право висуватися), так і активного: суб’єкт виборчого процесу мав би скористатися на його вибір будь-якою можливістю висунутись кандидатом в депутати, в тому числі чи по округу, чи по партійному списку, чи одночасно і там, і там.

Тим не менше рішення КСУ є, і реакція мала місце. Не думаю, що вона якось суттєво чи навіть несуттєво вплинула на можливості тих чи інших політичних партій чи кандидатів у депутати щодо їх обрання. Швидше за все – ні. Можливо це зачепило чиїсь персональні інтереси, хто хотів мати «дубляж», гарантії обрання: якщо не пройду в окрузі, то буду за списком. Але нічого спільного із суспільним інтересом це не має. Тут треба казати правду.

Ви є прихильником запровадження в українську судову систему виборних мирових суддів. Чому?

Кількість людей в Україні, які знають, що таке мирові судді, та які цю тезу популяризують, можна перерахувати по пальцях. І даремно, у тому розумінні, що інститут мирових суддів досить активно використовувався у Російські імперії ще з 1864 року, коли була здійснена судова реформа (йдеться про затвердження Олександром ІІ Судові статути Російської імперії). Це було буржуазне суспільство, яким ми, до речі, на сьогодні і є. Таким чином, цей інститут досить активно використовувався при царському режимі, коли, здавалося б, уряд, централізована влада не мала б бути зацікавлена у тому, щоб мати суддів, які виведені з системи і можливостей прямого впливу держави, політичних інститутів.

Здається, час для серйозного професійного обговорення цієї теми настав. Настав час, з моєї точки зору, і для політичного осмислення щодо можливості запровадження інституту виборних мирових суддів. Чому? Сьогодні чи не найголовнішою проблемою української судової системи є залежність судів і суддів. Ми можемо констатувати це з більшою чи меншою одностайністю. Але, тим не менше, це доконаний факт. І на порядку денному – напрацювання рецептів, внесення пропозицій, як цю проблему вирішити. Звісно, є такі фундаментальні речі як підвищення рівня правової культури, ліквідація правового нігілізму, правової освіченості нації. Але це речі, які не здобуваються впродовж одного чи двох років. Для цього потрібні десятиріччя. Відтак, існує потреба у більш ефективних, більш конкретно визначених у часі рішень, які зможуть унеможливити чи суттєво зменшити ризики впливу на судову систему. Найбільш очевидне з них – це підняти рівень народного, суспільного контролю за діяльністю судів, більше того – безпосередньо народ залучити в процес відправлення правосуддя, що, відповідно, обмежує можливості держави, політичних інститутів впливати в такому випадку на правосуддя.

Що я маю на увазі? Давайте візьмемо резонансну політичну судову справу з тією ж Тимошенко чи Луценко. Якби в Україні був запроваджений суд присяжних і право особи, що кримінально переслідується, – вимагати такого суду, судове рішення могло б бути не таким, як цього прагнули ті чи інші зацікавлені особи, в тому числі прокуратура, яка пред’явила обвинувачення.

Виборні мирові судді не фінансуються з державного бюджету, це судді, які обираються громадою, що означає, що їхня залежність від політичних інститутів, від органів виконавчої влади є значно меншою. Таким чином, це не просто ідея «гарний чи поганий інститут», а концепт з погляду зменшення можливостей для адміністративного, тобто політичного втручання, із залученням до правосуддя безпосередньо народу.

Йдеться також і про запровадження суду присяжних, який має встановлювати наявність факту скоєння злочину і вини особи у її скоєнні. Не та модель, яка сьогодні реалізована – народні засідателі, які приймають рішення разом із суддями з усіх питань процесу – а саме суду присяжних як суд факту, з чітко визначеною власною компетенцією в системі кримінального судочинства, яка не залежить від компетенції професійного судді. Саме суд присяжних – дає відповідь на запитання: чи був злочин, і чи ця особа має вину щодо його скоєння? А суд права – це вже професійний суддя, який визначає кваліфікацію і призначає міру покарання. Тобто він виконує правову роботу.

Я дивлюсь на інститут виборних мирових суддів саме з токи зору суттєвого звуження впливу політичних інститутів (насамперед, органів виконавчої влади) на відправлення правосуддя. Звісна річ, що у сегменті компетенції, порядку відправлення правосуддя, здійснення судочинства, це вже питання законодавчого регулювання. Але поки що – на цьому етапі – я хочу обмежитись саме акцентом на розумінні природи і завдань мирового судочинства. Ніщо інше, (хіба що ми в законі запишемо, що телефонний дзвінок на адресу судді карається позбавленням волі довічно), не відвадить можновладців і посадовців від зловживань. Тому що ми знаємо, що залежність формується від багатьох чинників, які не завжди навіть піддаються правовій ідентифікації.

Але ж це палка у двох кінцях: з одного боку ми говоримо про правовий нігілізм, з іншого – про інститут мирових суддів. Чи готова українська правосвідомість для зазначених новел з огляду на політичну заангажованість наших громадян?

Досить типове запитання із сумнівами. Введення інституту мирових суддів насправді не замінює державних суддів.

Треба мати на увазі, що мирові судді матимуть власну компетенцію вирішувати місцеві спори – господарські, цивільні та дрібні кримінальні справи – і стосуються, я сказав би, щоденних питань спірних відносин між громадянами. Тобто мирові судді мають взяти на себе основне навантаження для того, щоб вирішити питання доступності правосуддя, його швидкості та оперативності. При цьому вони мають обиратися на три роки або місцевими радами, або ж громадою безпосередньо.
Громадяни сьогодні змушені звертатися в систему державної юстиції з її розгалуженою спеціалізацією, інстанціями, сплатою мита, з запрошенням адвокатів. Мировий суддя у цьому сенсі є більш доступним: його рішення може бути переглянуто лише в порядку апеляції місцевим судом і це рішення є остаточним.

Таким чином, це, по-перше, суд з незаангажованим суддею, бо він обирається громадою і в нього є ризики, що він не зможе бути обраний, по-друге, це правосуддя, яке здійснюється суддею, що фінансується не лише з державного бюджету, тобто він не залежить від уряду. І, по-третє, це правосуддя, яке здійснюється швидко і значно дешевше. Тому ще раз хочу наголосити: це не має ніякого відношення до уставленої процедури призначення суддів державних судів усіх рівнів і в усіх інстанціях. Бо, коли ведеться суспільна дискусія на цю тему, то у громадян може скластися враження, що насправді йдеться про виборність суддів усіх рівнів. У той час як йдеться лише про виборність цієї нової ланки судової системи України. Інститут мирових суддів успішно функціонує в Російській Федерації відповідно до закону від 17 грудня 1998 року.