Україна успішно продукує письменників-привидів.
Вони нібито перемагають у літературних конкурсах, їхні твори друкують видавництва та мистецькі журнали. Проте пересічний українець ніколи не чув про цих письменників. І тим паче, не читав плоди їхньої непросипної праці.
Адже письменники-привиди мають цікаву властивість – вони якби є, але разом із тим їх немає.
Так, вони перемагають у літературних конкурсах – але після урочистостей письменники відходять у безвість; так, їхні твори друкують видавництва, проте часто-густо за кошти самого автора чи його друзів, накладом сто, максимум триста примірників, які розходяться в оточенні того самого автора і його друзів зачасту абсолютно безкоштовно.
І в цьому плані краще письменнику-привиду опублікувати свої геніальні творіння в якомусь літературному журналі, тому що той має наклад трохи (суттєво) більший, ніж триста примірників, котрий розповсюджується всією Україною.
Він не цікавить літературознавців, журналістів і любителів «кримінального чтива». Письменник-привид навіть нікого не лякає, хоча він потайки мріє дуже сильно схарапудити українських «володарів літературних кілець», яких можна порахувати на пальцях однієї ноги.
Письменник-привид високо цінує свій талант і можливості. З його носа йде пара, а з вух ллється гаряче мускусне молоко, коли він сідає до праці літературної. І хай сусіди його вважають диваком і навіть дещо дурнуватим, родина поблажливо посміхається, а країні взагалі начхати на його нетлінні машинописи, письменник-привид ще злякає не тільки літературних зубрів та підосиковиків, а й самого себе.
Бу!